Розділ «Бабай»

— Не в тому навіть річ, — зітхнув Левшиць. — Просто вона недолюблює дядька Артура. Вона розсердилася, що ми винні саме йому. Але яка різниця, кому повертати борг — керівництву фірми чи… Мама сердиться, що доведеться терпіти його якийсь час у нас удома.

— А чому вона його недо… люблює?

— Не знаю, він їй ніколи не подобався. У школі ми із ним дружили, а коли підросли, саме він познайомив мене з твоєю мамою.

— Серйозно? — здивувався Назар. Йому здалося дуже дивним, що друг, який познайомив колись його батьків, раніше жодного разу не з’явився у них удома, на старій квартирі, і його так не терпіла його мама. Він спробував пригадати, чи чув коли-небудь це ім’я в розмовах, але в пам’яті нічого не виринуло. Хоча, може, він просто не звертав уваги…

— Можна подумати, — з досадою махнув рукою Левшиць, — що я готовий зробити йому послугу тільки через борг! — він говорив ніби про себе, ні до кого конкретно не звертаючись. Назар лише зараз зрозумів, наскільки засмучений батько.

— Чому я не можу виручити старого друга, коли в нього проблеми?

«У мене теж проблеми, татку», — відсторонено подумав Назар.

Перш ніж вийти, Левшиць поцілував його на прощання.

— Усе буде гаразд? Ти мені обіцяєш?

— Я… Добре.

— Мені, можливо, сьогодні доведеться затриматися до вечора, я на тебе розраховую. І…

— Що, татку?

— Постарайся бути ввічливим.

Назар чесно постарався виконати обіцянку і бути ввічливим, хоча дядько Артур не сподобався йому з першого погляду. Та й важко відчувати симпатію до людини, через яку тебе випроваджують із твоєї власної кімнати. Він приїхав одразу по обіді. Дядько Артур сяяв широкою усмішкою, нібито не помічаючи реакції Валерії, котра, на відміну від Назара, відкрито демонструвала свою антипатію.

На плечі гостя висіла схожа на спортивну сумка.

— Як поживаєш, аміго? — підморгнув він Назарові, роззуваючись біля шафки у передпокої. — Ми з тобою давненько не бачилися. Ти мене, звісно, вже не пам’ятаєш, — він простежив поглядом за Валерією, яка підкреслено холодно попрямувала на кухню, і знову повернувся до Назара.

— Я добре, а ви? — відповів хлопчик.

Чемно.

— Усе чотко, малий. Чорт, прямо не віриться! Я знаю твого батька з такого ж от віку… Скільки тобі зараз? Вісім? Ну, брати-близнюки, інакше не скажеш.

Назар кивнув. Він бачив фотографії Михайла Левшиця в дитинстві і часто йому здавалося, що він розглядає себе самого, закинутого в минуле років на двадцять. Подібну думку висловлювали всі, хто знав їхню родину.