Розділ «Бабай»

— Так, хочуть розлучитися. Чи… Чесно кажучи, я не заглиблювався, — відповів батько. — Головне, що він попросив дозволу пожити в нас якийсь час. І я хотів би тебе попросити про дещо.

— Про що?

— По-перше, щоб ти себе добре поводив, — Левшиць зробив паузу. — А по-друге… Ми дамо йому твою кімнату. Домовилися?

Першої миті Назар не знав, радіти йому чи плакати. Він поглянув на батька, обмірковуючи сказане, хоча розумів, що вже нічого не зможе змінити. І раптом у нього промайнула думка, що все це дуже і дуже кепсько. Він не знав, чому, але відчував, що присутність сторонньої людини для всіх може обернутися на гірше. Тим більше, він навіть не уявляв, про кого саме йдеться.

— А хто це?

— Друг дитинства, — злегка роздратовано повторив Левшиць. — Але ти мені не відповів. Я не хочу, щоб ми через це сварилися.

— Як сьогодні вранці з мамою? — вирвалося в Назара. — Вона не…

— Так, вона, кажучи щиро, не в захваті. І я її з якогось боку добре розумію. До того ж, ще й ти захворів… Але я не можу йому відмовити, розумієш? Хоча й сам знаю, що все це дуже не до речі. І якби між нами було порозуміння, усе склалося б набагато простіше.

— Добре, я не проти, — кисло відповів Назар. — А я де буду спати?

— У нашій кімнаті, — швидко відповів Левшиць. — Лише кілька днів, а потім усе стане, як раніше. Нічого особливого, пам’ятаєш, ще зовсім недавно ми так і жили: ти, мама і я — разом. Тільки коли купили цю квартиру, у тебе з’явилася власна кімната.

— Угу… — відгукнувся Назар.

Зрештою, батько був правий — нічого страшного в тому, щоб у них хтось погостював, не було. Звідки знати, може, все складеться не кепсько, а зовсім навпаки. Звідки знати…

— Зсунемо два крісла, і вийде чудове ліжко, — продовжував Левшиць, — навіть зручніше, ніж тут. Згода?

Він збирався піднятися, закінчивши розмову, але зненацька сказав:

— Я позичив у нього велику суму грошей.

— Що? — не зрозумівши, перепитав Назар.

— Щоб купити цю квартиру, — пояснив Левшиць. — Наших заощаджень не вистачило б. Я просто хочу, щоб мене вдома розуміла хоча б одна людина. От мама, наприклад, не хоче.

— І тому ви з нею сварилися?

— Ну, десь так. Я не хотів казати їй, що нам довелося влізти в борги. Поки не подзвонив Артур… дядько Артур… і не попросився пожити в нас. Я не міг йому відмовити, бо якби він не позичив грошей, ми не потягнули б цю квартиру. Досі мама думала, що мені дали кредит. Так і є, звичайно. І вона знає, адже ми працюємо разом. Я тільки трошки перебільшив, бо тієї суми виявилося не досить. А решту взяв у дядька Артура. Потім збирався повернути і поставити крапку. Так, щоб мама нічого не знала — вона не схвалює таких речей. Я намагався зробити як краще, от і все. Не хотів, щоб вона хвилювалася.

— А тепер вона думає, що ти її обдурив? — Назар згадав фразу Валерії, що долетіла в дитячу під час суперечки батьків: «Треба було попередити, що ми, виявляється, тут не повноправні господарі, і повинні підлаштовуватися під когось іще!»