Розділ «Бабай»

«Що відбулося? Тоді, з тими дітьми? Де вони зараз?»

У його свідомості знову зринув безтілесний голос Того, Хто Стукає По Трубах: «Мені вторований шлях сюди… Давно вторований… Не тобою…»

Виходить, тим, хто жив у цій кімнаті раніше. Назар чомусь був упевнений, що це був хлопчик, а не дівчинка, до того ж значно старший за нього, вже підліток. А на тому, іншому ліжку, спала його молодша сестра…

Звідки він усе це знає? Може, погані місця здатні якимось чином передавати не тільки страхи, але й думки тих, хто провів у них тривалий час, — тим, хто прийшов пізніше? Інакше звідки він знає про…

Адже все це не було його власними фантазіями, от у чому річ. Знання було схоже на спогади, уривчасті і розмиті, наче картинка фільмоскопа із невід — регульованим фокусом. Тому що це були чужі спогади, які залишилися в цій кімнаті, у цих стінах.

І ще вони значно зблякнули від часу, вицвіли, вивітрилися — як він сам висловився одного разу.

Цікаво, що сказав би з цього приводу Дідусь-Із-Ліфта? Він трохи розумівся на теорії поганих місць, хоча, як і всі дорослі, не вірив у монстрів.

Коли «Сторож» був приведений до ладу, Назар склав усе необхідне для його ремонту в шухляду свого письмового столу: котушку з капроновими нитками, що схудла вже на дві третини, моток тонкого мідного дроту, маленькі ножички. Потім вирішив трохи погратись «тетрисом», але ніде не міг його відшукати. Певно, гру забули в лікарні.

Ну і нехай, подумав Назар без особливого жалю. Може, її знайде якась дитина, котру так само посадять у той величезний похмурий ізолятор, де всі шухляди в тумбочках обписані посланнями колишніх в’язнів поганого місця, і ця думка Назарові сподобалася. Тільки б не сіли батарейки…

Назар збирався попросити дозволу подивитися в спальні телевізор, коли до дитячої увійшов батько. Він був одягнений у діловий костюм, оскільки незабаром мав їхати на роботу; однією рукою Левшиць усе ще поправляв темно-синю краватку.

— Ти вже йдеш, татку? — Назар подумав, що той заглянув попрощатися, як робив завжди, якщо син залишався вдома і вже не спав.

— Так, незабаром виходжу, — Левшиць пройшовся по кімнаті, мигцем поглянув на ліжко, туди, де кріпився дзвіночок, і присів на краєчок.

— Ти хотів щось сказати? — Назарові здалося, що батько виглядає так, ніби почувається винуватим. Незвично було бачити його таким.

— Річ у тому, що… — почав Левшиць, — нам усім доведеться ненадовго потіснитися. На якийсь час. У нас буде гість. Приїде сьогодні.

— Той, який дзвонив зранку? — запитав Назар.

Михайло кивнув:

— Так, мій старий приятель. Друг дитинства.

— І він тепер буде жити в нас? — Назар відчув, що його заповнює неприємна тривога, як завжди, коли щось зненацька змінювалося.

— Ні, не те, щоб довго… — заспокійливо сказав Левшиць. — Думаю, це лише на кілька днів. Точніше не скажу, бо сам не знаю. У нього в сім’ї зараз певні проблеми… Ну, загалом, не важливо.

— Посварився з дружиною? — припустив уголос Назар і одразу схаменувся, що лізе не у свою справу. А дорослі дуже не люблять, коли хтось пхає носа у їхні справи, особливо якщо цей хтось — дитина. Але, з іншого боку, це ж не він почав цю розмову, правда?