Розділ «Бабай»

Повернувшись не без належного побоювання до себе в кімнату, Назар сторожко спинився на порозі. Можливо, за час його короткої відсутності чудовисько встигло вибратися назовні і тепер чекало десь за дверима чи в іншому сховку. Однак нічого небезпечного не помітив. Схоже, бука ще сидів під ліжком. Хлопчик перевів погляд туди.

Нитка, що йшла по периметру зовнішньої сторони, різко відтягнулася у підліжкову темряву, тріснула — тоун-нг!.. — і обвисла довгими вусами здохлого сома. Дзвіночок більше не тенькав, утративши зв’язок із сигнальнимй «нервами».

Із-під ліжка виринула огидна морда Того, Хто Стукає По Трубах. Назара пересмикнуло, він позадкував, хоча той не поспішав вибиратися повністю, а тільки розглядав хлопчину. Край простирадла звішувався йому на маківку.

І цього вистачило, щоб оторопіти. Назар уперше бачив Того, Хто Стукає По Трубах по-справжньому. Схожість його на малюнок для фільмоскопа була разючою, але все ж те зображення було лише блідим натяком на оригінал. Із трохи витягнутої морди, покритої темно-сірою шерстю, звисали клапті спресованого пилу. Дві цятки близько посаджених маленьких очей тьмяно поблискували у світлі настільної лампи, втупившись у хлопчика холодним пронизуючим поглядом. Назар поворухнувся і відступив до протилежної стіни кімнати. Бабай миттєво роздув ніздрі приплюснутого собачого носа, скривив величезний мавпячий рот із вивернутими назовні чорними губерами і з глухим риком оголив два ряди довгих зубів.

Це був навіть не рик, а, швидше, низьке вібруюче шипіння, у якому змішалися злість і голод.

«Можеш верещати, скільки завгодно… Маленька грудко земного праху. Я все одно дістану тебе!..» — слова пролунали просто в голові Назара. Ні, не слова — думки. Пронизуючий безтілесний голос, позбавлений інтонацій. Принаймні, у звичайному розумінні.

Спершу Назар вирішив, що зовсім звихнувся. Не може бути, щоб монстр із ним так розмовляв, — чудовиська не повинні говорити, вони не можуть!

«Верещи, маленький людський годованцю… ВЕРЕЩИ! Це тебе вже не врятує. Мені вторований шлях сюди, давно вторований… Не тобою…»

Назара ледь не вивернуло від присутності чужих думок у голові. Ворожий, нелюдський розум немов торкався до його мозку гидотно липкими пальцями.

Цієї миті зі спальні батьків донісся такий грюкіт, наче хтось розкішно звалився з дивана. І відразу ж за цим долинула лайка Левшиця-старшого. Назар відвів погляд убік, намагаючись більше не дивитися монстру просто в очі. Той повів потворною головою на шум і подався назад, але не злякано. Роздратовано. Засмикав величезними губерами, порціями випльовуючи повітря: «Б’а-б’а!.. б’а!.. б’а-б’ай!..» — звучало це так само гидотно, як і виглядало. Немов виходив болотяний газ на гнилій трясовині.

Батько, схоже, не квапився повертатися до ліжка, заходив по кімнаті, відчинив двері до коридору…

Той, Хто Стукає По Трубах, «бакнув» ще раз і цілком сховався під ліжко. На мить їх очі знову зустрілися.

«Я ще повернуся… і поласую тобою…» — послав бука. І зник у темряві.

Назар став навкарачки, щоб зазирнути під ліжко. Але нічого не побачив, окрім слабкого, малинового сяйва, що швидко зблідло. За кілька секунд воно зникло зовсім, викликаючи думку про обман зору.

Сьогодні він більше не повернеться, переконано сказав собі Назар. Може, дуже скоро, навіть завтра, але — не сьогодні.

Він почув, як батько йде по коридору, і швидко пірнув під ковдру, повернувшись носом до стіни.

Кроки наблизилися, але двері відчинилися не одразу, ніби Михайло розмірковував, чи заходити йому взагалі. Потім Назар уловив голосний подих Левшиця.

Уже засинаючи.

Левшиць зупинився перед дверима дитячої. Він уже цілком володів собою, хоча дотепер був збентежений спогадами про нудотний паралізуючий жах і відчуття власної безпорадності в тому паскудному сні.

І ось тепер перед кімнатою сина він серйозно зважував той факт, що не знає, як саме вчинити, якщо побачить… Точніше, якби побачив щось. Щось дивне.