Розділ «Бабай»

Назар проти своєї волі підскочив, коли по днищу ліжка зашребло. І, покриваючись липким потом, що огидно лоскотав під пахвами, весь перетворився на слух. У роті пересохло від страху. Ще раз зашкребло… другий… третій… Наче миша під долівкою. Величезна, кудлата — яких насправді не буває.

Пазурі.

Довгі і гострі, смертельно небезпечні.

Потім знову настала тиша. І вона здалася Назарові навіть гіршою, ніж скрегіт пазурів буки. Він ніколи не думав, що тиша може бути настільки гнітючою. І, як на зло, цієї миті її ніщо не порушувало, немов увесь світ навколо прислухався разом із ним.

Назар дивувався, чому «Сторож» тепер мовчить, якщо бабай досі перебуває у нього під ліжком? Адже поперечні нитки він натягнув на висоті десяти-п’ятнадцяти сантиметрів від підлоги. А чудовисько, наскільки можна було припустити, нагадувало за габаритами дорослого чоловіка. Може, не настільки великого, як його батько, але… як йому це вдається?

Пліньк!.. — знову коротко дзенькнув дзвіночок.

Я УСЕ ЩЕ ТУТ ДРУЖЕ Я ВМІЮ ЧЕКАТИ В НАС ПОПЕРЕДУ БАГАТО ЧАСУ

«Колись він усе одно добереться до мене», — з жахом подумав Назар.

«Сторож» його не зупинить.

Кілька хвилин тривало чергове затишшя.

Назарові закралася підозра: що, якщо чудовиську вдалося відчепити дзвіночок, позбавивши «сигналізацію» голосу?

Він обережно перебрався на краєчок ліжка і, перехилившись через спинку, зазирнув униз. Дзвіночок, як і раніше, висів на місці. Назар зітхнув із полегшенням — ні, звісно, щоб дотягтися до нього, монстру довелося б наробити значно більше шуму, яким би хитрим і гнучким він не був.

— Що, не вдалося? Ось тобі! — тріумфально посміхнувся Назар і навіть тицьнув дулю між ніжками ліжка, щоправда, швидко відсмикнувши руку назад. — Отримуй, гнидо смердюча! — його раптово заполонила нестримна радість, що відтіснила страх кудись далеко-далеко.

Дзвіночок знову смикнувся: пліньк-пліннньк!..

Але тепер Назара це тільки ще більше розвеселило.

— Ну, давай, давай! Як успіхи, виродку? Давай ще! Щось не виходить, опудало горохове? Давай! Спробуй дістати!

Пліньк-пліньк-пліннн-нь!.. — відповів дзвіночок, цього разу вже значно енергійніше.

— Ой!.. — ліжко під Назаром затремтіло і злегка зрушило з місця, по днищу зі скреготом дряпанули пазурі. — Що, не дістаєш? Тягнися сильніше! Тягнися, пико волохата!

Ліжко затряслося не на жарт.

— Що, лапи закороткі? — реготнув Назар, уже зовсім забувши про свій недавній страх. Тепер йому було страшенно весело, скажено весело, навіть якось лякаюче весело.