Розділ «Частина четверта»

– Теперь он мощный враг Петра…

– І ополчився на Петра…

– И где ж Мазепа? Где злодей?

– І де ж Мазепа? Як з очей…

«…История представляет его, – пише О. Пушкін у передмові до своєї поеми, – честолюбцем, закоренелым в коварствах и злодеяниях, клеветником Самойловича, своего благодетеля, губителем отца несчастной своей любовницы, изменником Петра перед его победою, предателем Карла [29] после его поражения: память его, преданная Церковью анафеме, не может избегнуть проклятия человечества…»

Аж так – «человечества». Як ніби тому «человечеству» було діло до якогось там гетьмана та його конфлікту з якимось царем. Про те, що Мазепа боровся за волю свого народу і своєї уярмленої Російською імперією України, ані слова.

Можна лише дивуватися: звідки в поета, який любить прославляти у своїх творах свободу, стільки ненависті до того, хто багнув здобути свободу для своєї батьківщини? Скільки образливих епітетів назбирав Пушкін для однієї лише людини – жаль, але художнє почуття і геніальний талант зрадили Олександра Сергійовича в поемі «Полтава», де він вдався до елементарної лайки на адресу свого героя, а це ще ніколи не було і не буде ознаками художнього обдарування.

«Казнь отца и собственное безумие, все трагическое возмездие любви, постигли Марию оттого, что на своей груди она ласкала змея. Певец и воин был Иуда. Измена лежала в самом существе его природы…»

Гм, що за незбагненний фаталізм?! Виходить, що люди можуть народжуватися зрадниками. Для такого творця, як Пушкін, це дивне твердження.

Виявляється, в поемі «Полтава» не вірші, а – «смертный приговор… удары молота, которыми пригвождается Мазепа к позорному столбу…».

У Пушкіна Мазепа – «человек без отчизны…». Хоч в іншому місці Пушкін сам собі перечить, коли пише, як Мазепа з Карлом втікав, то погляд його «страшно сверкал, с родным прощаясь рубежом…». Гм, виходить, батьківщина в Мазепи все ж була.

І далі Пушкін продовжує розвінчувати Мазепу, що він «не за Малороссию, а за себя, за свои усы седые, заступился…».

Дехто може сказати: але Пушкін бачив таким Мазепу… Що ж, бачив, то й бачив, але його бачення необ’єктивне, неісторичне.

А тепер з приводу

Козак без вусів не козак, а чортзна-що таке! Це кажу вам я, автор цих рядків, який зроду-віку не носив вусів, проживши без них аж до восьмого десятка і далі живе й гадає жити без них, та ось без вусів і справді, як один казав, козакові ніц! Не можна…

Як подумаєш, що б воно, здавалося, таке – вуса. Якесь там волосся, що росте над верхньою губою – всього лише. (Безвусих тоді насмішкувато називали босогубими, се таке, мовляв, – хлоп’як, а не чоловік.)

І ось ця рослинність під носом була і своєрідною вивіскою, і фірмою, знаком, що носій її – справжній чоловік. Муж. В Україні – козак. Хоча не у всі часи і не у всіх народів така рослинність під носом була в повазі й шані. Чимало давніх цивілізацій – згадаємо, до слова, таких хоча б, як Давній Єгипет, Давня Греція, Давній Рим та інші, – не схвалювали носіння вусів. Навпаки, навіть засуджувалась будь-яка рослинність над верхньою губою в чоловіків як прояв нечистої сили. За винятком хіба що Месопотамії, де вуса як атрибут зовнішнього вигляду чоловіків асоціювався з тваринами. Чи варварським походженням. Мовляв, дикуни, що з них візьмеш! [30]

Зовсім іншим було ставлення до вусів в Україні. Вони хвацько закручувалися аж за вухо чи звисали донизу, у чиновників вони здебільшого гоноровито стирчали в різні боки, і власник часто їх ще й підкручував.

За всю історію України було в неї 17 гетьманів: Вишневецький (так-так, знаменитий у думах Байда), Сагайдачний, Хмельницький, Тетеря, Брюховецький, Дорошенко, Ханенко, Многогрішний, Самойлович, Мазепа, Орлик, Іван Скоропадський, Данило Апостол, Розумовський, Павло Скоропадський – і всі носили вуса (бороду лише двоє: Сагайдачний і Многогрішний). Уявити українського гетьмана без вусів (як козака, січовика-запорожця), ні, це не можливо.

Вуса в гетьмана – це честь і гідність, влада й авторитет, гордість і солідність; вуса в гетьмана – це все. Вуса кожен доглядає – хоч гетьман, хоч простий козак, леліє їх, береже, кохає-вирощує, викохує. Глянувши на гетьмана, одразу ж звертали увагу на його вуса, потім на гетьманку, шапку з пір’ям, потім на булаву в його руках, на опанчу на плечах, на його солідну поставу і взагалі на весь його державний вигляд.