Навіть через піввіку по тому, коли вже «Великий німий» заговорив і став звичним кіно навіть у глухих селах, то воно – ще раз наголошую: уже звичне на той час кіно, – все ще іноді лякало наївно-простацьких глядачів, які все ще потрапляли під чари його «правдивої» ілюзії…
І не лише дітей.
Хоча в основному дітей, своїх най-найзахопленіших, найвірніших глядачів…
Пригадую своє далеке дитинство, десь роки 1945 – 1950-ті, проведене у моєму рідному полтавському селі, бідному, нужденному, яке ще і не відбудувалося після того, як по ньому палаючим монстром пронеслася проклята війна… Ми, діти, від малого до великого (впереміжку, звісно, з дорослими, адже окремо сеансів для дітей, як то в містах, у нас не було) сидимо в маленькому сільському клубі, як ластів’ята, що попритулялися своїми крихітними тільцями одне до одного рядочком на дротах між стовпами; сидимо, щебечемо схвильовані – кіно ж бо! – аж ледь настрашені дивами незнаними нам у селі, що в цю мить творяться на екрані…
І раптом…
Легкий мимовільний скрик…
Усіх одразу. (Навіть і декого з дорослих.)
З таємничих глибин кадру, наче з потойбіччя, з іншого життя, нам незнаного, вилітає поїзд. Теж, мабуть, як у Максима Горького, кур’єрський – ще й у роки мого дитинства пасажирський поїзд, що ходив із найбільшою швидкістю… І мчить він на всіх своїх «кур’єрських» парах прямо на глядачів, у ролі яких ми в ту мить і сиділи в клубі…
Шалена швидкість, гуркіт, брязкіт!.. (Кіно вже звукове…) Ще мить, ще півмиті – якась там секунда, і він усіх нас перетовче в пітьмі сільського клубу і помчить кудись далі через наше село (де, звісно, ніяких рейок не було, але для нього хіба це перепона?) кудись на Кременчук чи й на саму Полтаву… І де він узявся, освітлений вогнями, з клубами пари, з голосними свистками? Звідки залетів у напівтемний зал нашого клубу… І нема вже од нього рятунку-сховку – він гуркоче прямцем на нас, бідних і зляканих, найрознещасніших у ту мить у всьому світові білому, адже добре видно, що прямо до нас – НА НАС!!!! – із білого екрана у залу клубу нашого прокладені залізні рейки, й, отже, те страховище, якби навіть і схотіло, не може куди-небудь звернути…
КАТАСТРОФА!!!
Видима смерть!!!
А нам і тікати нікуди – та вже й пізно…
У ту мить ми, захоплені фільмом, перебуваючи в його чарівній ілюзії, що все це «насправді», забуваємо, що це всього лише кіно, ілюзія, ірреальність, що ніякі поїзди – бодай і кур’єрські, – через наше село – і тим більше, через наш клуб, ще не ходять…
Ось-ось шалений поїзд усіх нас перетовче і понесеться далі по наших маленьких тільцях… І ми з ляку (дехто з меншеньких встигає схопитися й заціпеніло застигає) мимовільно сахаємось убік, аби пропустити той поїзд, аби те страховище, оточене вогнями, парою та свистом голосисто пронеслося мимо… (Хоча куди мимо? Поїзд у нашому клубі навіть не вміститься, отже, рознесе й клуб!)
Скрикуємо всі разом в один голос, усім рядом… Навіть дехто з дорослих, потонувши в чарах кіно, сахається вбік…
Поїзд, слава Богу, проноситься мимо.
Ух!!!
Як і слід було чекати, ми всі живі-здорові і навіть не покалічені.
І бідний наш клуб теж, слава Богу, вцілів, вистояв.
І ми самі з себе сміємося, зі свого мимовільного страху.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ваші пальці пахнуть ладаном…» автора Чемерес В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга-2 І прийшло двадцяте сторіччя І було наказано «учинять стрельбу из пушек или из ружей, пускать ракеты, по ночам зажигать огни из хвороста или соломы»“ на сторінці 9. Приємного читання.