Розділ «Частина четверта-4 …Ти заговориш, коли вже мене не буде»

Приходили відвідувачі і розписувалися в книзі співчуття.

Анджоліна Бозіо народилася в італійському місті Турині, з десяти років навчалася вокалу в Мілані, а вже в 16 років дебютувала в Королівському театрі, де вона виконала партію Лукреції в опері Верді «Двоє Фоскарі». Потім виступала в театрі «Каркано», що змагався із самим «Ла Скала». Анджоліна виступала в багатьох театрах, а в 1848 році вперше вийшла на сцену паризької «Гранд Опера».

Почалася її гучна слава. Через два роки вона вже співатиме в Нью-Йорку – теж із колосальним успіхом. Почалися європейські гастролі італійської примадонни. З незмінним, неймовірним успіхом.

У 1855 році вона з’явилася у Росії, країні своєї раптової, такої ранньої смерті. Улюбленицею російської публіки вона стала після виконання партії Леонори в «Трубадурі»…

Через рік вона виступить у «Пуританах», у відновленому після пожежі Великому театрі в Москві, де була присутня царська сім’я – успіх знову колосально неймовірний.

Вона була молодою, вродливою, надзвичайно талановитою і неповторною – інших таких співачок тоді у світі не існувало. В неї було все: й молодість, і успіх, і… І здавалося, що попереду буде довге-довге життя.

Преса захоплено писатиме про її тріумф і той фурор, що його вона вчинила. «Це було якесь безумство, що перейшло у всенародну любов». Партія Віолетти в «Травіаті» стала її найвищим досягненням.

У «Травіаті» Бозіо зіграла героїню, яка помирає – блискуче, переконливо, і всі дивувалися: звідки молода співачка знає, як помирають люди? Тоді ніхто й не підозрював, що ця роль виявиться генеральною репетицією власної смерті співачки у 29 років.

Диво-чудо тодішньої оперної сцени, повертаючись із Москви до Петербурга на початку 1853 року, дорогою застудилася і підхопила запалення легень… На агонію доля виділила три тижні. Власне, на хворобу й агонію, на останні прояви життя, на передсмертні муки, на конання…

Щодня друкувалися бюлетені про її стан, що погіршувався з кожним днем… 12 квітня 1859 року її ховали.

Здавалось, на похорон співачки зібрався увесь Петербург.

Смерть її була просто безглуздою – як кажуть, спіткнулась на рівному місці. Простудилась у дорозі – хто не простуджується, – і сумний фінал через якихось три тижні.

«До виносу її тіла з будинку Демидова в католицьку церкву зібрався натовп, в тім числі багато студентів, вдячних покійній за концерти для бідних», – писатиме сучасник. Наляканий обер-поліцмейстер Шувалов, остерігаючись безладу, звелів оточити церкву поліцейськими, що викликало загальне обурення. Але побоювання обер-поліцмейстера були даремними. В печальному мовчанні колісниця з гробом і сумна процесія вирушили до католицького кладовища на Виборзькій стороні біля Арсеналу. Розповідають, що несповна розуму (сталося це з ним після звістки про смерть співачки, яку він безтямно любив) граф Орлов (ні, ні, не Михайло Федорович, декабрист, генерал-майор, який помер задовго до смерті Бозіо) повзав у нестямі по землі… Потім його коштами був споруджений красивий пам’ятник співачці, яку фатум забрав так рано. Після ліквідації у 1930-х роках кладовища прах знаменитої співачки покоїться у некрополі майстрів мистецтв Олександро-Невської лаври. (Співачка з 1851 року була замужем за греком з вельми колоритним прізвищем Ксіндавелоніс.)

Тургенєв – великий її поклонник і шанувальник, хоча в принципі він нікого не любив і не визнавав, крім Поліни Віардо, – писав у листі до Гончарова: «Сьогодні дізнався про смерть Бозіо і дуже пожалкував за нею. Я бачив її в день її останньої вистави: вона грала «Травіату»; не думала вона тоді, граючи помираючу, що їй невдовзі доведеться виконати цю роль не на жарт…»

Чернишевський писав у колись знаменитому своєму романі «Что делать», що його ще не так давно мали вивчати в школах, у третьому сні Віри Павлівни: «Коли співає Бозіо, то не можна в 11 годин дістати білетів».

Недоброзичливці – були й такі, – називали її фінал: «красива смерть перетворилася у заключний акт опери, лібрето якій – життя». (На здатність Бозіо геніально втілювати образи помираючих героїнь свого часу звернув увагу Ф. М. Толстой у статті «Три агонії м-м Бозіо» в петербурзькій франкомовній газеті – маючи на увазі партії Віолетти, Леонори і Луїзи Міллер.) Між іншим, графу Орлову, який, закохавшись у неї, поводився, як хлопчисько, посилав їй поцілунки тощо, «Бозіо кокетливо йому посміхалася». Їй було шкода старого діда, який, закохавшись у неї, не відчував землі під собою. Старий поклонник посилав співачці багато брильянтів і різних коштовних речей.

Вона була не зовсім здоровою, коли зібралася їхати до Москви на свій останній виступ. Лікар їй не радив цього робити, але… Як згадує А. Панаєва, «Для Бозіо нічого не означало втратити 5 або 6 тисяч, але вона нізащо не хотіла їх втратити» і хворою у лютий мороз поїхала до Москви, і та остання її поїздка стала фатальною.

«Після смерті Бозіо, – згадувала Панаєва, – її чоловік (той грек із колоритним прізвищем) влаштував вигідну аферу, розпродавши всі її речі по дорогій ціні. Поклонники Бозіо розкупили її речі нарозхват, а один мій знайомий, але небагатий її шанувальник, купив зламаний гребінець співачки за десять рублів і дуже сердився, коли я казала йому, що аферист, чоловік Бозіо, продав йому поламаний гребінець покоївки…»

Своїм співом і своєю трагічною долею тендітна італійка збагатила російську культуру. Осип Мандельштам, великий поклонник італійки, збирався написати повість «Смерть Бозіо», але задуму його не судилося збутися…

Але їй після 19 лютого 1919 року вже було все одно.