Розділ «Частина четверта-2 В бананово-лимоннім Сінгапурі, співа і плаче океан…»

Когда под ветром ломится банан,

Вы грезите всю ночь на желтой шкуре

Под вопли обезьян.

В бананово-лимонном Сингапуре, в бури,

Запястьями и кольцами звеня,

Магнолия тропической лазури,

Вы любите меня?

Але хто йому відповість на вічне: чи любите ви мене?

Принаймні у цьому світі. А в тому, там, за межею життя, де кращий світ, можливо, вона нарешті відповість йому на його вічне: Чи любите ви мене? А можливо, він і ТАМ, за межею життя, приходить до неї, сідає і мовчить, і дивиться на неї.

Мовчить і дивиться, і так щодня.

І ніяк не може надивитися.

В бананово-лимоннім Сінгапурі

Співа і плаче океан…

Радянська влада не хотіла визнавати заслуг Вертинського. І сам артист розумів, що офіційно він не визнаний, а тільки «юридически терпим». А зали були переповнені. «Где-то там, наверху, все еще делают вид, что я не вернулся, что меня нет в стране. Обо мне не пишут и не говорят ни слова. Газетчики и журналисты говорят: «Нет сигнала». Вероятно, его и не будет. А между тем я есть! Меня любит народ (простите мне эту смелость). Я уже по 4-му и 5-му разу объехал нашу страну, я заканчиваю третью тысячу концертов!» Такого листа за рік до смерті О. Вертинський написав заступнику міністра культури…

Маріанна Вертинська згадує: «Папа говорил: “У меня нет ничего, кроме мирового имени”».

…Коли пишуться ці рядки, минає 120 років від дня народження легендарного шансоньє родом з Києва.

У київському Музеї однієї вулиці (є такий в українській столиці, Андріївський спуск, 2-б) відкрилася тематична виставка: «Я готов целовать твои улицы…»

На відкритті виставки була присутня дочка співака, артистка Маріанна Вертинська з онукою. На стендах оригінали листів, фотографії, документи, ноти, платівки, особисті речі артиста. І дух тієї епохи, у якій жив і творив співак і актор.

І неповторний голос, що його доносить до нас стара патефонна платівка…

Ты успокой меня, скажи, что это шутка,