Розділ «Частина четверта-2 В бананово-лимоннім Сінгапурі, співа і плаче океан…»

Каждый куст вырастал при мне.

Здесь тогда торговали мороженым,

А налево была каланча…

Пожалей меня, Господи, Боже мой…

Догорает моя свеча!..

Догоряє моя свіча…

…Його свіча і справді тоді догорала – коли він востаннє у своєму житті відвідав рідний Київ.

Шлях, непростий і трудний, але по-своєму знаменитий, що його Олександр Миколайович розпочав у 1889 році в Києві і прослався через континенти й країни, через «бананово-лимонний Сінгапур», у Києві й завершився – перед останнім його, 1957 роком…

Свою Найбільшу Любов (а їх у нього було та було, але всі вони не йшли ні в яке порівняння з нею, з його єдиною великою Любов’ю) він переживе на 38 років.

Олександр Вертинський міг би повторити зізнання Андрона Кончаловського, який через роки по тому напише, що «Мами зі мною вже більше немає. Вірніше, вона зі мною, але побачити її я вже не можу».

Так і Вертинський…

Віра Холодна завжди була з ним. Навіть після своєї смерті у 1919 році, ось тільки побачити її він уже не міг.

Як повторив би й інше «зізнання» згадуваного кінорежисера:

«А самотньо мені здебільшого буває тоді, коли розлучаюся з жінкою…»

Тепер вони обоє ТАМ, у кращому, як прийнято вважати, світі.

І дай їм Бог ТАМ літ довших од земних. І довших, і щасливіших.

…А в тиші віковічній Новодівичого меморіалу біля могили колишнього руського П’єро коли-не-коли та й вчується, як війне вітерець (чи й у тиші, од якої навіть у вухах дзвенить) його ні з чим не зрівнянний голос, і тоді здається – ба, навіть вчувається, – що то він все ще співає про свій «бананово-лимонний Сінгапур», фантастично-загадковий, якого не було ніколи у світі білому і який завжди є і буде – у світі Олександра Вертинського.

В бананово-лимонном Сингапуре, в бури.

Когда поет и плачет океан

И гонит в ослепительной лазури