Розділ «XXVI»

Але сьогодні, очевидно, був день прозрінь. І я зрозумів. Це виглядало неймовірно, але адресу мені повідомив… сам Гаркуша. Перед очима постала картина з іншого, попереднього сну — незнайомі люди у формі виносять з хати мої речі, вантажать на машину. «Везіть це у…» — сказав їм Гаркуша. Куди саме везти — я не звернув тоді уваги. Але й не пропустив повз вуха. А як згадувати під гіпнозом недбало кинуту кимось дрібницю — цей досвід я вже мав.

Усе стало на свої місця. Цих кілька слів, зронених у моєму сні Гаркушею, а скоріше тим, хто виконував його роль, виявилися фатальними, усунувши останню перешкоду для того, щоб у маленькому містечку сусідньої області, більш як двісті кілометрів звідси, пролунав постріл з мисливської рушниці дванадцятого калібру. Тепер я міг дати голову на відсіч, що його зробили з моєї рушниці, ба навіть більше, що стріляв я. Здавалося, від усвідомлення цього факту стає дибки волосся. Щойно я зрозумів, що застрелив людину. Хай навіть людину, яка повністю на це заслуговувала. Мені стало млосно. Хоч як переймався я проблемами героїв цієї історії, хоч як переживав її трагічну несправедливу розв’язку, все ж таки виконувати роль кілера, ставати, так би мовити, рукою вищого правосуддя не збирався. Навіть не мав такої думки. Відчуваючи ненависть до Гаркуші, я ніколи й гадки не мав, що міг би його вбити. Це була абстрактна ненависть. Щось подібне кожен із нас відчував, читаючи в книжках про катів з підземель середньовічних замків або концентраційних таборів часів Другої світової. Щось схоже завжди виникає під час перегляду кримінальної хроніки, коли усвідомлюєш жорстокість сучасних виродків. Але ніколи конкретні ідеї про їх знищення не спадають на думку. Невже я так захопився цією історією, яка наскрізь просякла містикою, що зміг… Мені наснилася Світлана, яка уві сні мене загіпнотизувала, допомігши згадати адресу, і дала при цьому настанову виконати вирок. Інакше бути не могло. Тільки так пояснювалися мої подальші вчинки. І схопившись з ліжка в такому стані, я здійснив далекий шлях і убив. Весь час мене не покидали сили й розум, що дозволило успішно виконати цю місію. Покладену на мене невідомо ким. Якщо в мене стало розуму привезти стріляну гільзу і покласти до сейфа, то, напевно, і там не налишав слідів у вигляді відбитків пальців, підошов черевиків або свого портрета в пам’яті очевидців. Я щиро на це сподівався, навіть був упевнений і все-таки розумів, що змушений ще не один тиждень провести в хвилюванні, співіснуючи з жахливими спогадами та неприємними емоціями. Перспектива витримувати це на самоті аж ніяк не приваблювала.

Я розтиснув долоню. Гроші у руці відвологли і зробилися слизькими. Надворі — цілковита пітьма. Я поклав їх у кишеню і швидкою ходою пішов у напрямку станції. Здалеку вже долітав перестук коліс поїзда.