Розділ «XXIV»

Я розумів, що це непорядно, але нічого не міг вдіяти — мені було приємно усвідомлювати, що вона переживає.

— Все гаразд, — сказав я.

— Тобто?

— Все скінчилося. Ми перемогли. Все! Розумієте? Я боюся повірити, але, здається, це так. Вже близько тижня я живу нормальним життям.

— Ви кажете правду? Слава Богу! — в її голосі чулася радість і навіть недовіра. — Але чому ж ви не подзвонили, не приїхали? Ви ж знали, що я хвилювалася за вас!

— Знав, — відповів я, — пробачте…

— Не пробачу, навіть не сподівайтеся, доки не приїдете і не розповісте все до найменших подробиць. Але, стривайте, після останньої нашої зустрічі в нас ще не було конкретного шляху до вирішення проблеми. Ви що, знайшли його? Скажіть, ви самі його знайшли?

— Тільки завдяки вам. Без вас я ніколи б у житті не знайшов виходу з тієї жахливої пастки, яку приготувала мені доля. Так що це ваша перемога. Ну і, напевно, мені просто пощастило, — додав я.

— Мені здається, ви занадто скромні, — сказала вона, — адже я, скільки не думала, не змогла на підставі тих фактів, що ми, мали, дійти до чогось. Не применшуйте своїх успіхів. Та в будь-якому разі я за вас рада. Коли ви приїдете? Я хочу все знати. Це, розумієте, найзначніше з усіх моїх досліджень. А потім… Мені просто дуже цікаво, і я… хотіла би вас бачити.

— Розумію, — відповів я. — Будьте впевнені, я розповім вам цю фантастичну історію в усіх барвах, але… Я повинен переконатися, що все справді скінчилося. І тоді я обов’язково приїду й розповім вам усе. Тільки от не знаю, як буду вам дякувати.

— Пусте, — заспокоїла вона, — цукерки та шампанське ще стоять у буфеті. Приїжджайте швидше. Я чекатиму. До речі, ви так несподівано подзвонили, що я навіть розгубилася і щось таке кажу. Ми вже з вами були на «ти».

— Справді, — погодився я, — просто я боявся здатися нахабним.

Світлана весело засміялася:

— Не бійся. Від мене важко сховати навіть свої потаємні риси характеру. Чого-чого, а нахабства в тобі немає.

— Не знаю, не знаю… Я перебував під тягарем важких обставин і ось звільнився. Хто знає, чого тепер можна від мене чекати? Не здивуюся, якщо мені навіть забагнеться позалицятися до тебе.

Я почервонів. Усе-таки мені було важко поводитися з нею, наче зі звичайною жінкою. Надто багато чим я їй був зобов’язаний. І все ж цей несподіваний каламбур робив один-нуль на мою користь. Але Світлана не залишилася в боргу.

— Я також не здивуюся, — сказала вона, — хіба я не приваблива жінка?

Це було один-один. Мені лишилося тільки запевнити її в цьому, висловивши сподівання на швидке побачення.

— До зустрічі, — сказав я, — і ще раз дякую.

Поклавши слухавку, вийшов з будинку. Я вирішив чекати ще тиждень, тому що був упевнений, що це необхідно.