Розділ «XXIV»

— Ти що, п’яний? Зіграли вже… — в його голосі чулася якась недовіра.

«От чорт, пропустив», — подумав я.

— А хоч як зіграли?

— Нормально, два-один, виграли. Ти що, не чув? Цілий день в усіх новинах показують!

— Як, цілий день? — я не зрозумів. — А коли ж вони грали?

— Вчора, в середу, шостого квітня… — Григорій не міг собі уявити, що я цього не знаю.

А я стояв, зіпершись на стіну, і тер слухавкою лоба, не розуміючи анічогісінького, крім одного — Григорій хотів сказати, що середа, шосте квітня, була не сьогодні, а вчора.

— А що ж тоді сьогодні? — з дурнуватим виглядом запитав я.

— Четвер, сьоме, — відповів він. І додав: — Квітня. Ти що, з запою вийшов?

— Ти впевнений? — перепитав я.

— Знаєш, скільки разів я дату на роботі пишу?

— Ну, добре, — сказав я, — бувай. — І поклав слухавку.

Це якесь безглуздя. Я перемикав з каналу на канал. Передачі збігалися з відповідними у програмі на сьоме квітня. Залишалося тільки здивовано похитати головою. Відразу пригадалася сьогоднішня репліка лаборантки, яка кричала мені з метеостанції, — адже я зрання вже повинен був працювати, а замість цього безтурботно займався оздоровчим бігом. У весь цей жах останніх місяців і особливо днів так вимотав мене! Страшно згадувати. Я бився, мов риба об лід. Неважко було втратити відчуття часу і заплутатися в числах, адже я не дивився до календаря. І раптом мене наче обпекло від однієї згадки. Я дивився в календар! Дивився! Я глянув туди в понеділок, четвертого квітня, збираючись зробити крок відчаю в темряву, просто в лапи монстра, який переслідував мене! Так, я вважав цей день фатальним для себе й подивився на календар. Це було четвертого квітня. Тієї ж ночі мені наснився той дивний сон, що врятував мене. І, прокинувшись зранку п’ятого квітня, я пішов у Надлісне, де в лісі закопав рушницю. Це сталося у вівторок, п’ятого квітня, тобто вчора. А сьогодні ні багато ні мало вже четвер, сьоме квітня! Що це за маячня? Куди поділася ціла доба? Я що — спав майже дві доби? Такого не могло бути. Якщо я не заплутався в числах, то виходило, що, повернувшись з лісу і заснувши приблизно о восьмій годині вечора п’ятого квітня, я прокинувся о другій дня сьомого квітня. Доба і вісімнадцять годин! Невже таке могло статися? Я згадав, що мені доводилося читати про те, як виснажені, тривалий час позбавлені сну люди спали дуже довго, але щоб майже дві доби… Такого, чесно кажучи, не чув. Це було круто. Та разом з тим я прекрасно розумів, яке нервове навантаження довелося витримати моєму організму. Напевно, на межі можливого. То чого ж дивуватися, що він потребував термінового відновлення? Він його дістав. Я почувався на диво свіжим, до того ж мав гарний апетит, адже принаймні півтори доби не їв.

Моє звільнення було реальним, хоча наступні дні я провів у хвилюванні та тривожному очікуванні. Цей стан періодично повертався й повертався до мене. Та переживання виявилися безпідставними. Він не з’явився ні завтра, ні післязавтра, ні за тиждень. І все-таки я чекав і хвилювався, хоча це вже ніщо, порівняно з пережитим раніше. Ніби зник величезний важкий камінь, що висів наді мною і будь-якої миті загрожував упасти і розчавити мене своєю вагою. Щодня я прокидався з усе більшим бажанням жити, а щовечора лягав спати з усе звичнішим відчуттям спокою, радіючи можливості відіспатися за всі минулі ночі. Перед сном я гуляв, ходив передмістям, усвідомлюючи, що я сам-один і нічия чорна тінь не йде більше за мною. Я зрозумів, що означає жити без страху, без постійного відчуття небезпеки та приреченості, яке це щастя. Раніше я не цінував і не розумів цього.

І тільки під кінець тижня я вирішив подзвонити Світлані. Тепер я вважав, що можу це зробити. А взагалі я добряча свиня. Тиждень блаженно насолоджуватись життям, забувши, що вона, напевно, хвилюється за мене. Звичайно, вона повинна була хвилюватися. І тут я згадав про лист. Боже, вона ж могла знайти його! Може, вже знайшла і зараз думає, що мене, мабуть, уже немає в живих. Дивно, але сталося так, що я не залишив їй номера свого телефону і позбавив таким чином можливості знайти мене в разі потреби. Я виявився черствою нечутливою істотою, худобою. Розпікаючи себе від душі, я накинув куртку і побіг на роботу. Розмова могла бути довгою, і я не хотів намотувати рахунок на свій телефонний номер. А навколо буяла справжня весна. Значно потеплішало. На чорному небі розсипалися пшоном мільйони зірок. Світив повний місяць. Я відчинив двері метеостанції і з завмиранням серця набрав знайомий номер. Там довго ніхто не брав трубки, і ось, нарешті, тихе:

— Алло?

— Світлана?

— Так.

— Добрий вечір! Це я.

— Юро? Це ви? Господи, куди ж ви пропали? Чому? Я вже почала хвилюватися. Думала розшукувати вас. Ви ж навіть не залишили своїх координат. Що сталося? Чому ви не дзвонили?