Розділ «XVIII»

— Чим би дитя не тішилося… — зітхнув третій — Ігор, відвертаючись до стіни.

Четвертий на той час уже міцно спав. А Зеник із задоволеним виглядом витяг зі свого рюкзака пістолет і почав приміряти патрони.

— Дивись, тільки не встрель тут випадково, бо всі почадіємо, — пробуркотів Петро. — Я тебе тоді розрахую.

— Не бійсь…

Патрони виглядали незвично, напевно, пістолет був газовий. Я підсів до Зеника, а він із задоволенням покрутив зброю в руці. Пістолет гарно виблискував рівними гранями воронованого заліза. Непевно, іграшка йому подобалася.

— Що, газовий? — запитав я.

— Еге ж… А виглядає як бойовий. Скажи?

— Тобі б ще бойового… — і далі буркотів Петро.

— А що, тільки тобі?

— Мені положено. Та й я не трушу ним попід носом у всіх підряд, а використовую за призначенням. А ти — як та дитина… Хоча, треба сказати, — Петро повернувся до мене, — раз і він виручив. Тут минулого року якось п’яні мужики заявилися з сусіднього села — громити когось хотіли, але поплутали та й до нас завалилися. То Зеник навіть раз стрельнув тоді, потім переживав, чи не влучив у кого.

Петро засміявся.

— Я скромно мовчу, — сказав Зеник.

Петро також ліг спати, а ми з Зеником ще з годину теревенили, доки я не глянув на годинник.

— Ну, добре, — сказав він, — пішли ще перекуримо, та й спати. Тобі взагалі давно вже час, бо не встанеш.

І ми вийшли на ґанок. Вечір видався холодний. На небі виясніло, і місцями проглядали зорі.

— А в нас, напевно, вже скоро цвістиме, — зауважив Зеник.

— Вже починає, — сказав я.

Ми помовчали, випускаючи дим.

— А пістолета де ти взяв? — запитав я його.

— Васюха привіз, — відповів він просто. — Там, в Уренгої, такого добра навалом. Навіть бойовий можна купити. А цей — так, дрібниці. Хоча, знаєш, на близьку відстань все-таки зброя. Я тоді раз стрелив — швидко порозбігалися. Потім навіть дільничний приходив…