Розділ «XI»

— Та ні, дрібниці, — запевнив я його.

— Еге ж, і таке буває. А я он їздив дещо для бджіл купити — літо на носі.

Тим часом надійшов поїзд, і ми влаштувалися біля вікна. Пасажирів у вагоні їхало мало. І я, не гаючи часу, вирішив розпитати старого про те Надлісне. За моїми розрахунками, воно мало б бути приблизно за тридцять-сорок кілометрів від нас, у сусідньому районі. Якщо ж прикинути відстань навпростець, лісом, то виходило явно менше. Безперечно, старий знав багатьох мисливців в окрузі й, звичайно, всі ліси. Тому про цю історію міг свого часу чути. І я запитав його.

— Так, так, чув про таке. Вже, певно, років з десять минуло з того часу, — відповів старий, — а може, ще й немає. Не скажу тобі точно. Був там такий — Антін Гаркуша. Ото ж він і застрелив.

Мій супутник замислився і замовк.

— А розкажіть, може, ви знаєте які подробиці тієї справи, — попросив я.

— Ну, які тобі подробиці? — Антонович зібрався з думками, — давно це сталося, та й мене там не було. Чув тільки, що люди патякали. Той Гаркуша, кажуть, був паскудою. Я його особисто не знав, але люди про нього погане розповідали, що багато на ньому гріхів всіляких ще з війни. І по війні багато хто від нього біди зазнав. Такі тоді часи були. А вбив він такого собі Петра Гончарука. Того я знав колись давно, але так, неблизько. Він, бідолаха, сьорбнув злиднів. Ще у п’ятдесятому році заслали його до Сибіру, а ото років з п’ятнадцять, як повернувся звідти, і така його лиха доля…

Антонович знову замовк. Мої запитання викликали в нього давно забуті спогади та думки.

— А яка в нього рушниця була, в Гаркуші? — спитав я.

— Отого вже не знаю, а що таке?

— Та здається мені, що «Зімсон», який я купив, минулого року, був його рушницею. Один капітан з міліції мені таке казав, — додав я.

— Може бути таке, — протяг старий, — а якщо й так, то що з того? Добра рушниця.

— Слухайте, Антоновичу, а хто би міг мені докладніше про це все розповісти? — я з надією подивився на нього.

Старий зняв шапку, пошкріб голову і сказав:

— Є там у Надлісному один чоловік. Колись за молодих років товаришами ми з ним були.

А за кілька хвилин я зістрибнув з підніжки у просякнуту мрякою липку темряву. Навколо станції був густий туман. Ліхтар над станційним будиночком ледве мерехтів, розсіваючи своє матове світло. З передніх вагонів зійшло кілька пасажирів, і я з надією слухав, чи не наближатимуться їхні кроки та голоси. Але сподівання виявилися марними. Голоси віддалялися. Люди пішли навпростець до іншого кінця містечка. Я залишився сам. Сильно калатало серце. Я озирнувся. Його ніде не було. А навколо стояла така пелена! Я повернувся і, примушуючи себе не оглядатись, рушив додому, тримаючи курс на ліхтар своєї метеостанції. Під ногами хляпало болото. Здавалося, зроби лише крок убік — і зійдеш з гостинця, загрузнувши по коліна. Власне, так воно і було. І раптом я його помітив. І знову похололо в животі, коли пес, ні, не пес, оскільки мряка не дозволяла розгледіти його, а тільки чорна пляма почала рухатися за мною, безшумно пливучи в тумані краєм дороги. І якщо я дивився вперед і ловив поглядом світло ліхтаря, то миттєво переставав бачити його. Та коли очі звикали до темряви, я знову бачив розпливчасту чорну пляму з обрисами пса, що рухалася за мною якихось п’ятнадцять кроків позаду. Ближче, ніж я сьогодні очікував. І мене разом із жахом, до якого я вже звик, охоплювало таке бажання побігти! О-о-о! Скільки сил мені коштувало не піддатися йому! І щоразу я запитував себе: а що сталося б тоді? І не знаходив відповіді. Можливо, мій страх загнав би мене на смерть, як знесиленого коня, оскільки зупинитись я, напевно, вже б не зміг. Та я знав, відчував, що цього робити не можна. Потрібно було йти, повернувшись до нього спиною, відчуваючи нею його невидющий погляд, його холодне дихання. Щоби потім, зрештою, зачинивши за собою двері і обхопивши голову руками, кинутися обличчям у ліжко і усвідомити, що все менше часу залишається до тієї миті, коли він з’явиться зовсім поруч, коли він торкнеться мене. І що тоді? Я просто зникну? Загину? Збожеволію? А може, зроблюся таким, як Петро з села Галяви? А що, як я вже збожеволів? Що, як насправді нічого цього немає — ні пса, ні двоногої постаті, яку бачив я на краю лісу? Може… І підминаючи під себе усі ці численні «може», насувався сон, точніше забуття. Бо снів я не бачив. Хоч уві сні він поки що не переслідував мене.

Щойно прокинувшись, я зібрався і попутною поїхав у Надлісне.