Розділ «XI»

Але я знову не дав доказати:

— Ну а хто, хто він такий, де його знайти?

Сергій подивився на мене, як на дурного.

— Ти не знаєш, де шукати людину після того, як вона скоїла вбивство і її зловили?

— Отже, він сидить! Так ти ж казав, що він убив зека?

— Ну то й що, що зека? Зек звільнений — уже не зек, а громадянин. І наскільки я зрозумів, убивство було за обтяжливих, так що отримав він свої дванадцять і поїхав в Уфу.

— В Уфу?

— А ти як думав? Він, щоправда, якийсь заслужений був, чи то учасник війни, чи то активіст партійний, щось таке.

— Ну а хто він, звідки? Як його звати?

— Та я що, записував? — здивувався Сергій, — ти ж його й так не побачиш! Він же, напевно, сидить ще.

— Ну я ж тебе просив! — закричав я.

— Тю, скажений, — здивувався він знову, — ну й причепився! Та воно тобі треба?

— Треба.

— Як хочеш, — сказав Сергій, — а я більше не піду. На мене і так косо дивилися. Я тут ще не так давно працюю, а на мої забаганки мусять архіви рити і всілякі дурниці вишукувати. А в нас ще в карному начальник такий придурок, яких мало. Мусив я йому байки сплітати, для чого то мені. Не піду. Він там родом з якогось Надлісного чи то Підлісного, це я запам’ятав. Отож їдь собі і шукай, якщо в тебе цвях у задниці!

І Сергій, плюнувши, пішов курити.

А я сидів і думав. Чого мені вдалося домогтися цього разу? Було таке враження, що я товчуся лобом об височезну неприступну стіну невідомості, перед якою безсилий. Що я мав робити далі? Знову йти до Світлани з даними, які вдалося здобути? Чи не йти, а поїхати в те саме Підлісне чи то Надлісне? А може, взагалі нічого не робити, а сісти вдома й чекати і дивитися, як цей привид щодня, щогодини безжалісно наближатиметься до мене?

Я стояв на пероні, підперши спиною вокзальну стіну. Мої почуття зовсім затупилися, голова відмовлялася працювати, і я просто стояв, слухняно наближаючись до тієї миті, коли злізу з поїзда на своїй станції, де виходить, як правило, п’ятнадцять-двадцять пасажирів, і поступово лишуся сам. І тоді він вийде до мене, вирине з темряви. А доти можна не оглядатися. Яка відстань буде між нами цього разу? Кроків за двадцять від мене стояв стовп, на якому світився ліхтар. Напевно, він з’явиться ще ближче. Доки це триватиме й чим закінчиться? Мною знову заволоділа приреченість, і сил для боротьби з нею я не мав.

Несподівано хтось обережно торкнув мене за рукав. Моє серце стислося в такому пароксизмі, що я мало не підскочив на місці, увесь здригнувшись. Поруч зі мною стояв Антонович і здивовано оглядав мене. Я перевів подих і силувано посміхнувся:

— Та ось, замислився, а ви так несподівано надійшли…

— А-а-а… буває, — протягнув старий, — але щось ти дуже сильно замислився, так я собі з боку подумав. Може, що сталося?