Розділ «Частина 2 Мораль»

— Як називається твоє село?

— Далеке.

— І чого б то?

Ми знову засміялись.

І я почала розповідати їй про свою домівку.

Моє село було Далеким у повному сенсі цього слова — найближчим було село Адама, Заїждже, — десь за дві години ходу, а довкола розташовувалось ще кілька хутірців та заїжджих дворів. До інших поселень треба було їхати значно довше. З одного боку нас оточували безмежні лани, а з іншого, південно-західного, — ліси. Як я скучила за тими лісами) Вони були окрасою нашого краю. Природа взагалі видавалась мені гарнішою за світ людей. Там діяли дикі закони, але кожен володів правом на життя, якщо мав голову на плечах, знав, де роздобути їжу і як заховатись від великих хижаків.

— Я пам’ятаю, як одного разу до нас з півдня, де ліси дрімучіші та ще страшніші, забрів величезний вовк. Він убив чотирьох лісорубів, друзів тата. Господар відправив дарвенхардців на полювання за ним. Їх не було кілька днів. Одного з них вовк поранив так, що той до кінця життя мав роздерту щоку. Всі дітлахи через той страшний шрам боялись його до смерті. Ми дуже зраділи, коли його перевели на службу в інше місце.

— А вовка впіймали?

— Так. Дарвенхардці зробили собі коміри до зимових плащів з його хутра, а величезну голову з роззявленою пащею було повішено в господаря вдома, у вітальні. Ми з друзями були малими і тишком бігали та зазирали до вікон, аби її побачити. Пам’ятаю, я мріяла стати вовком. Він був першою істотою, про яку я знаю, що вона змогла завдати шкоди дарвенхардцеві.

— У моєму Ліліумі вовків ніколи не бачили. Місто лежить у болотному краї, у нас повно водяних квітів, п’явок та очерету. Коли хтось одружується, то нареченій плетуть вінок з лілій і суджений дарує їй перстень, вирізьблений із зеленого болотного каміння. — обличчя Вишени набуло мрійливого виразу. Я уявила її у вінку з лілій. — А у вас які звичаї?

— У нас обручки — з дерева, спочатку вони виглядають дуже гарними, але за роки темніють і стають майже чорними. А наречену не квітчають, а плетуть вінок з гілочок дуба — він вважається у наших краях царем над деревами. Такі вінки одягають на голови обом нареченим. Весілля — єдиний день в житті метеїв Далекого, коли ми можемо відчути на голові щось схоже на корону, — усміхнулась я.

— Ти хотіла б заміж? — спитала мене Вишена.

— Не знаю. Не дуже, якщо чесно.

— А я б хотіла.

— Справді?

— Ага.

Вишена пробула в кімнаті для хворих ще вісім днів, а тоді її забрали назад до загальної спальні і дозволили відвідувати заняття. Я раділа, що їй стало краще, але водночас почувалась тоскно — рани в мене на спині затягувались, та ще не настільки, аби повернутись до нормального життя. І температура не спадала понад тиждень. Я скинула кілька кілограм, бо не могла кілька днів примусити себе їсти. Ільяс був цим незадоволений, але зрештою я знову почала відчувати голод.

А Маїна заборонила учням навідувати мене. Про це мені сказав той самий учитель медицини.

Пам’ятаю, як десь третього дня самотності я присвятила свій вільний час (тобто взагалі увесь) вигадуванню способів вбивства директорки. Тіні від вікна довшали, а я прив’язувала Маїну за волосся до вітряка, вкидала до ями з отруйними жабами, які мучили її ще багато днів, вішала гаком за пупець над річкою неподалік Далекого…

Здається, я задрімала. Скрипнули двері.