Розділ «Частина 2 Мораль»

— Маїно, ти дозволиш?

Я не могла зрозуміти, хто говорить. Але, мабуть, вона щось таки дозволила, бо поруч зі мною хтось присів.

— Ханно з тринадцятої групи, не відключайся!

— Вчителю Ільяс, — прошепотіла я. — Ви лікуєте Вишену?

— Так. З нею все буде гаразд. На, це тобі допоможе.

Він притулив до моїх губ горличко якоїсь фляги і перехилив. Я зробила кілька ковтків і закашлялась. Рідина була пекучою і не смачною. Але в голові у мене трохи проясніло.

— Я маю змастити твою спину маззю, аби рани не запалилися до ранку від холодного повітря. Твоя смерть не входить у план покарання. Буде боліти, але ти мусиш терпіти.

— Боліти? Ще більше? — прошепотіла я.

— Напевне, що так.

Я вчепилась руками в землю, зариваючись нігтями глибше, аби не зіскочити з місця і не побігти.

Боліло.

Та я б не побігла. Мої ноги б мене не послухались.

Мені зробили одразу кілька поблажок. Аби я не вмерла принаймні до ранку. Дозволили встати колінами на дерев’яну дошку — це було боляче і незручно, але не настільки холодно, як тоді, коли я стояла в болоті.

А ще на мою уражену спину накинули простирадло, згорнуте в кілька разів. Воно було легким і не мало завдавати зайвого болю.

Але завдавало.

І найгірше мені стало, коли Всевлад зв’язав мені за спиною руки.

Його пальці ледь відчутно тремтіли.

Як не зійти з розуму, коли спина вся в ранах, а ти стоїш годинами на колінах на дошці, одяг увесь просяк кров’ю та болотом, а ще, крім болю і втоми, відчуваєш, як повільно замерзаєш? Коли єдиним звуком, який ти чуєш серед ночі, є стукіт власних зубів?

Напевне, ніяк.

Напевне, я вже була божевільна.