Розділ «Частина 2 Мораль»

Я згадувала. Довкола мене була величезна темна школа, у якій давно всі спали. Навкруг панували порожнеча і пітьма. Не було, за що зачепитися поглядом. А тому вперше за довгий час я згадувала.

Не знаю, може, Всевлад дійсно якось із цим пов’язаний. З тим, що мій світ пригадує свої кольори. Як тоді, біля вікна, коли він мене поцілував. І так само зараз, адже саме він завдав мені усього того страшного болю, хоч і наказувала Маїна, після дотиків його рук я могла згадувати.

— Мого брата звуть Поляном, — прошепотіла я.

Я не могла пригадати все, то було як щось нереальне — мої спогади. Вони приходили уривками, картинками й епізодами. Я заплющила очі і видива виявились дуже яскравими.

Я не любила нашу хату, бо там повсякчас гуляли протяги; в нас була одна-єдина грубка і, хоч ми мали три кімнати, та взимку мусили спати всі в одній, де було тепліше. Та хата на півметра вгрузла в землю, в ній були маленькі вікна, а тому в кімнатах завше було темно.

Та я пригадала ті дні, коли я любила свій дім. Таких днів було не дуже багато, але все ж… То були часи, коли надворі панувало тепло і яскраво світило сонце, від світанку і до заходу світлі промені пронизували діряві дерев’яні стіни і створювали в кімнатах якийсь ірреальний світ.

Я пригадала обличчя батьків. Моя мама була нижчою за мене, а тато — вищим на півголови. Вона мала найніжніші на світі руки і свої блакитні очі я успадкувала від неї. Мама рано постаріла, але її добре серце, здавалось, завше лишалось молодим. Тато мав густу чорну бороду і, коли він їв, вона вкривалась крихтами хліба. Мама казала, що тоді його борода нагадує зоряне небо. Ми називали татову бороду «зоряною бородою» навіть тоді, коли вона почала сивіти і крихт на ній вже не було добре видно.

Тато мав великі мозолясті руки і трохи кульгав. Він рубав дерева для господаря і одного разу великий стовбур впав і придавив йому ногу. В нього був перелом і кістки неправильно зрослись.

Я пригадала, що ми завжди робили запаси їжі — з чого тільки могли. Я знала безліч їстівних грибів, трав і корінців. Коли ставало геть сутужно, ми варили з них юшку, яка виходила препаскудною на смак, але досить поживною.

А ще ми всюди, де могли, збирали яблука і груші — тихцем у пайовім саду, коли ніхто не бачив і можна було заховати їх в сорочку, при дорозі, понад річкою. Потім ми різали їх і сушили, а взимку варили з них і трав чаї.

Ті чаї нас також рятували.

Я згадувала все і майже нічого: як тато гарно різьбив. Як мама пекла хліб. Як Полян розпалював в грубі вогонь і співав пісні, доки не заходився кашлем.

Але звуку самого кашлю я не пам’ятала. Як дивно.

Мені знадобилось майже чотири роки в Сколісі, тридцять ударів батогом і ніч на колінах у жахливому холоді для того, аби згадати хороше.

І від того, що я згадувала, мені ставало трішечки тепліше.

Розділ її

— Тебе приніс Всевлад. Схоже, що під ранок ти втратила свідомість. Маїна наказала йому принести тебе сюди. На той час ти марила. Кілька разів назвала його «сраним дарвенхардцем», що було досить весело. Але в основному ти плакала і горнулась до нього.

— Який жах.

Вишена лагідно всміхнулась.

— Думаю, що з нас трьох найбільш ніяково було саме йому.