Розділ «Частина 2 Мораль»

Ми не вибачались одне перед одною, не розпитували, як хто почувається. І без того все було зрозуміло.

Лежали на ліжках у якійсь кімнаті, де я раніше не була. Поряд стояло ще чотири ліжка. Напевне, тут кладуть людей, яким уже геть паскудно, бо коли Дана зламала мені руку, то я спала в себе в кімнаті, поряд з усіма іншими дівчатами.

Я лежала на животі. Приходив Ільяс, допоміг мені роздягнутися (я не мала сил навіть червоніти). Так само поміг, як малій дитині (мене хитало, мов п’яну), одягнути чисті штани, які приніс хтось із моїх подруг. Сорочку одягати мені категорично заборонили. Ільяс обмив мою спину і знову наніс лікувальну мазь. Боліло не так сильно, як ввечері, але теж немало. Дав мені випити гарячого бульйону (це було божественно!), який сам же і прихопив із собою, а тоді ще втулив якісь ліки, бо в мене, виявляється, піднялась температура. Сама я була така розбита, що геть нічого не відчувала.

— Ви вчитель року, ви знаєте про це? — пробурмотіла я, коли він допоміг мені лягти на живіт. Раніше я б такого ніколи не сказала.

— Знаю, — відповів він у притаманній йому безпристрасній манері, накриваючи мене простирадлом, а тоді — дуже обережно — ковдрою. У стінах школи було холодно і сиро. Тоді дарвенхардець наказав мені поспати і пішов.

У Вишени була перемотана голова і вона лежала на спині, потопаючи у великій м’якій подушці. Коли дівчина спромоглась повернути голову до мене, через подушку я побачила тільки одне її око.

І те око було щасливе мене бачити.

Здуріти можна!

Ми ще зовсім нещодавно бились і сварились, а через добу лежимо на сусідніх ліжках, ледь живі, і не відчуваємо одна до одної неприязні.

Я більше не засуджувала її і не хотіла навіть про це думати. Я знала, що люблю її, що вона — мій друг.

— Я шалено рада, що не вбила тебе вчора, — прошепотіла я.

— І я рада, що ти мене не вбила.

Ми засміялись.

Надворі було навдивовижу сонячно. Напевне, нас поклали на четвертому поверсі або вище, бо вікно тут виходило назовні школи. Я шкодувала, що не маю сил встати і підійти до нього. Може, звідси видно ту саму частину полів і далекого села, що й з вікна, з якого я хотіла стрибнути?

Вперше мені захотілось туди повернутись. Не для того, аби стрибнути, ні. Просто повернутись на те місце, де життя знову стало кольоровим.

— Ми пропустимо перші заняття з верхової їзди, — мовила тужливо Вишена.

Я поглянула на неї.

— Ти їздила колись на коні?

— Ні. А ти?

— Так. Багато разів. Та й хто в селі не їздить верхи? Ми, як були малі, гляділи господарів табун…