Розділ «Частина 2 Мораль»

Були іще накази. Багато чого.

Стіни бібліотеки. І слова, вкарбовані у пам’яті, якими ми з Вишеною знехтували. Тепер вона поранена, а мене покарають.

Заслужено. Хоч я була певна, що вони знають правду — за подвір’ям завжди спостерігали дарвенхардці, але якщо мене спитають, хто почав бійку, я признаюсь, що це я. Хоч те, що на допомогу нам прибігли їхні помічники, означало тільки те, що самі дарвенхардці не були в ній так вже й сильно зацікавлені.

Так, мене покарають і це буде заслужено. Але це тільки тому, що такі правила. Якби Вишена померла, їм було би байдуже.

Я молилась невідомо до кого, аби її лікував Ільяс.

Хай навіть він не був добрим, хай зараз мене зневажав, але я пам’ятала, як він передав мазь Купаві. Він був наймилосерднішим з немилосердних.

Якщо учні бились між собою, їх ставили на коліна на всю ніч посеред подвір’я, зі зв’язаними за спиною руками, лицем одне до одного.

Якщо ж хтось, як я, завдавав серйозної травми супротивнику, його чекали спочатку удари батогом, а тоді — стояння на колінах усю ніч.

Нехай.

Нехай заб’ють мене до того, як я перетворюсь на болото під їхніми ногами.

Коли ми зайшли до школи, Всевлад трохи сповільнив крок.

— Відпусти мій комір, будь ласка, я не втечу, — мовила я тихо.

— Не любиш почуватися приниженою? — запитав він. Зі здивуванням я зрозуміла, що в його голосі немає злості.

— Не люблю.

— І правильно.

Він відпустив мій комір.

— Через що ви побились?

— Дівчачі дурниці, — буркнула я. Всевлад ледь усміхнувся. Я була настільки засмучена, що не могла придумати, як не грубіянити йому. Після мого невдалого самогубства і нашим досить-таки вдалим поцілунком він жодного разу не заговорив зі мною і, як мені здавалось, намагався навіть не дивитись у мій бік на заняттях Маїни. А зараз я його раптом зацікавила. Після того, як мало не вбила свою подругу.

— Я вас бачив. Ти вдарила першою. Хоч ти не схожа на людину, що піддається пристрасті. То чому?

— Я не знаю. Вона назвала мене лицеміркою, і була права. А я розлютилась. Ось і все.