Розділ «Частина 2 Мораль»

— До того ж, нагадаю, оскільки ви є четвертокурсниками, ви всі є найдосвідченішими учнями Сколісу. Ваш куратор Берн сьогодні ввечері чекатиме вас тут після останнього заняття, аби дещо пояснити. В розпорядку Сколісу відбуваються певні зміни, цього затребувало вище керівництво. До цього часу ви вже виконували обов’язки чергових у їдальні та для зміни часу. Відсьогодні вас чекатиме більше роботи. Зрозуміло?

— Так, директоре Маїно! — крикнули одночасно учні.

— Вільні, — мовила вона і подалася усередину.

Вишена підійшла до нас, але я навіть не поглянула на неї.

Натомість відчула розчарування, що виявилась єдиною, хто був налаштований так категорично, — Лада, Ламія та Купава не ігнорували її, а розмовляли, як завжди.

Я не розуміла, чи то я дивачка, чи з цим світом щось не так. Невже вони забули про те, хто ми такі? Як можна терпіти поряд зрадницю?

— Ханно, ти… — почала була Лишена, але я відвернулась і зайшла у будівлю.

Набалакались за три роки, досить.

Берн був так само похмурим, як і завжди. Мені здалось, що останнім часом він якось постарів. Голова стала цілком сивою, борода поріділа. Його шрам над лівим оком скидався на прірву на помережаному зморшками обличчі.

— Четвертаки! — зневажливо звернувся він до нас. Я завжди відчувала себе якоюсь неповноцінною під Берновим поглядом. Напевне, таке відчуття виникало в усіх учнів Сколісу. Якийсь час він мовчав, спостерігаючи за нами.

Сонце вже заходило, десь там, за стінами, коли ми зібрались на подвір’ї. Тут було б геть темно, якби не смолоскипи, ввіткнуті в землю. Вогонь потріскував у вогкому повітрі. Було дуже холодно. Багато хто казав, що зима цьогоріч прийде швидко.

Вогонь вигравав на обличчях учнів. Я поглянула на Вишену, що стояла поряд зі мною, а вона повернула голову до мене. Відблиски вогню в її очах зробили їх із зелених золотистими. Я пригадала, як вдень сяяло її волосся. Вона була гарною, ця чужа людина.

— Ханно, я…

Я похитала головою і знову подивилась на Берна. Помітила на його чорному плащі, внизу, латку. Таке часто траплялось — дарвенхардці, попри свій високий статус, були дуже бережливими людьми. Вони не змінювали одяг, доки він не зношувався. Крім того, я ніколи не бачила, аби дарвенхардці, що були тут, в Сколісі, носили якісь прикраси.

У нас в селі на постійній варті було двоє-троє дарвенхардців. Вони мешкали в будинку пана, і я знала, що така кількість для села — більше за норму. Просто ми жили близько до південного, дикого, кордону Циркути. Коли вони ходили самі, без пана, то також одягали все чорне, проте коли пан їхав кудись урочисто, на день об’єднання Циркути, або ж до господаря села приїжджали якісь гості, «наші» дарвенхардці одягали плащі зі срібною вишивкою. Один з них, який мешкав у селі останні кілька років до мого від’їзду, не мав ока. То в звичайні дні він носив просту тканинну пов’язку, а в особливі — шкіряну. В Сколісі я такого не спостерігала, навіть влітку, коли відзначався день об’єднання Циркути. Подейкували, око своє той дарвенхардець втратив під час одного з рейдів південними лісами. В дитинстві я чула, що там ще живуть якісь бунтівники, але нашу країну завоювали вісімсот років тому, тож я дуже сумнівалась, що це правда. Які бунтівники? Хто, де? Навіщо? З чим тут боротись? Циркута — величезна імперія, в якій поневолені народи підкоряються і контролюються безупинно, жорстоко. Такі, як я, все життя животіють у дерев’яних хижках із земляною долівкою. Нас і читати вчать з примусу, бо кожен метей повинен розуміти укази белатів, які повсякчас вивішують на стовпах чи деревах, або прибивають просто на стіни наших хиж. І якщо накази белатів, які видавались для усієї імперії, були не надто частими, то місцеві з’являлись мало не щотижня. Зазвичай вони просто виражали волю господаря певного населеного пункту. Якось наш наказав, аби всі жінки та дівчата ходили в хустинах чорного кольору — бо, написав він, усі метеї — то просто чернь. І ми ходили.

Розважались господарі, як могли…

— Ви всі — дорослі люди, — мовив Берн, вивівши мене з роздумів. — І за дев’ять місяців ви вийдете звідси військовими. Я вітаю вас із цим. Директор Маїна повідомила мене, що п’ятеро з вас хочуть стати дарвенхардцями. Підніміть праву руку ті, про кого йдеться.

Рука Вишени зметнулась.

— Зрозуміло. Опустіть руки. Ну що ж, вам треба буде добряче для цього попрацювати. Зрештою усім треба буде попрацювати. Якщо ви погано закінчите цей рік, то служитимете сервусами в Бактрії. Вас, звісно, не примусять працювати в шахтах, але ви станете наглядачами там і житимете в постійній чорній пилюці. Повірте, що за десять років служби ваші легені перетворяться на смолу.

Берн обвів нас уважним поглядом. Мені здалось, але на мить він затримав погляд на Вишені, а тоді перевів на мене.