Розділ «Частина 2 Мораль»

— Справді? — я подивилась на неї. Щоки Вишени палали.

— Так. Я знаю, звісно, що в дарвенхардців є своя ієрархія, проте для метея не може бути вищої посади. До того ж, уже років сорок Циркута не веде воєн. Можливо, що на нашому віку цього робити не доведеться. І не треба буде вбивати та калічити людей.

— Дарвенхардці здійснюють смертну кару. І ти це знаєш, їм не треба війни, аби вбивати.

— Так. Я це знаю. І знаю так само, що сервуси теж убивають, коли є потреба. Убивають метеїв. Та інших підкорених.

— Тобто, якщо ти станеш дарвенхардкою, то просто матимеш на це більше прав? Чи просто стане менше совісті? — я сама не чекала, що в моєму голосі буде стільки отрути. Але я не могла себе пересилити. Вишена трималась спокійно, та я бачила, що мої слова її зачіпають.

А так і треба.

— Якщо ти підеш до Дарвенхарду, я тебе зневажатиму, — мовила я. — Зневажатиму до кінця життя. Не знаю, чи це має для тебе значення, але я хочу, аби ти про це знала.

— Я знатиму, — кивнула Вишена. Її очі наповнилися злістю. — Я знатиму, що мене зневажатиме лицемірка!

— Це я лицемірка?!

Я не пам’ятаю, коли ми зірвались на ноги. Вишена стояла переді мною — руки стиснуті в кулаки, лице пашить, груди здіймаються і опускаються у шаленому ритмі від дихання та злості. Її лице, гарне, веснянкувате, зараз видавалось мені страшною маскою.

— Пам’ятаєш, ти розповідала мені про свою тітку?! Коханку белата?! Казала, що віддала б усе, аби не стати такою самою, аби не обмінювати своє тіло на милість?! І ти пішла до Сколісу, аби уникнути цього, признайся, брат був тут ні до чого! Ти просто хотіла стати сильнішою і отримати трохи влади, але ти занадто велика лицемірка і занадто дрібне брехло, аби зважитись піти далі!!!

— Як ти смієш!!!

Я вдарила її. Вишена була нижчою та легшою і їй майже вдалось ухилитись від мого кулака — та я зачепила її щоку кісточками. Дівчина крутнулась, а тоді вдарила мене ногою в груди. Я виставила блок руками, та однаково удар видався сильним і я відскочила на кілька кроків, а тоді заточилась і рухнула додолу. Викрутившись, ногою підкосила ноги Вишени і вона впала — і вдарилась головою об кам’яну лавку.

Я закричала так, що, мабуть, почули в тому далекому селі, де палили сіно.

Хтось уже біг до нас, якісь учні, здається, навіть хтось із дарвенхардців. А я присіла навпочіпки біля непритомної подруги і тремтячими руками торкнулась її шиї.

Вишена дихала. Серце билось.

Але очі її були заплющені, а з-під потилиці на землю текла кров.

— Ні-ні-ні-ні-ні, навіть не думай, — зашепотіла я.

— Відійди, — скомандував мені хтось. Я не послухалась і мене просто відштовхнули. Поряд з Вишеною присів Всевлад і, так само, як я, перевірив пульс. Довкола нас згуртувалась зграйка учнів — вони були перелякані і щось говорили, запитували, шепотіли. А мені їхні голоси злились в один.

Почався дощ. Сильний. Краплини стікали пасмом волосся Всевлада, що впало йому на чоло. Він зосереджено оглядав Вишену. Учнів розштовхав Бразд.