Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

— Звідки ти знаєш про Патрію?

— Ярий розповів.

— Ярий розповів?

Я стрималась, аби не відступити на крок.

— Так. Він навчив мене патрійської. Я думала, всі дарвенхардці її вчать.

— Так, усі. Але ніхто цю мову так не називає. Нам заборонено говорити це слово, як і всім на землях Циркути. Цього Ярий тобі не повідомив? Ми можемо називати її лише мертвим наріччям.

— Він казав про це… Але я думала, що тобі можу довіряти, — мовила я холодно. Не вистачало ще, аби він мене повчав. — До того ж, Всевладе, зараз ми не на землях Циркути. Ми не в імперії.

Я вимовила це і вперше відчула страх через сказане. Зараз він мене уб’є. Просто тут, біля цього велета.

Всевлад дивився на мене невідривно. Я спітніла, намагаючись витримати жар його погляду.

— Я помилявся. Ти не змінилась.

— Ну, давай ще скажи, як багато в метейці гордині, — сказала я з викликом. Мене понесло. Ми справді не були зараз у Циркуті, я вперше в житті опинилась за межею безкрайньої, здавалось, імперії.

— Я ніколи більше так тебе не назву. Ти дарвенхардка. Чи поранила ти руку і скрапнула своєю кров’ю в чорну чашу в Медії у день, коли дала присягу?

— Звичайно, так роблять усі, — відмахнулась я. — До чого це запитання?

— Бо не усім пояснюють, для чого це робиться! — несподівано гаркнув Всевлад і, підскочивши до мене, схопив за плечі. Я від несподіванки остовпіла. Він не збирався мене вбивати, хоч мої слова про Патрію явно потягли за собою щось більше.

— Я знаю, ким ти була раніше, до Дарвенхарду. Але тепер ти вже не та. І ти присягнула. Та чаша пам’ятає твою присягу. Якщо в тебе виникнуть думки…

— Якщо ти вважаєш, що я здатна на зраду, то чому притягнув сюди, показав цю скелю, Всевладе?! — крикнула я. Мій терпець уривався. Він про щось не розповідав, а мене вимучував.

— Бо нікому з молодих дарвенхардців не пояснюють достеменно, що то за чаша, в яку ми проливаємо свою кров. Я просто хочу, аби ти добре думала над своїми рішеннями… Ханно, я… — він затнувся.

— Ти сумніваєшся в мені! Ти не проти, аби я стала твоїм напарником, але не віриш мені! Якщо це так, то для чого… лишив би мене в спокої!

Я рвонулась від нього, але Всевлад міцно стискав мої рамена. Мені аж памороки забило від злості.

«Тебе не було тут, коли почалися холоди? Восени?»