Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

Я здригнулась від несподіванки.

— Тобто?

— Ханно, тому я і запитував, де ти була в той час. Я не міг повірити своїм очам! У тому лісі, в напівтемряві я зустрів двох… хлопця і дівчину. Хлопець явно належав до жителів Дикого краю, вони часом трапляються тут, у прикордонних лісах… Зазвичай дарвенхардці убивають їх, як пошесть, але я… я поклав стрілу і прицілився, та вистрілити не зміг. Бо поряд з тим хлопцем стояла дівчина, як дві краплі води схожа на тебе. Я дійсно думав, що це ти, Ханно.

— Минуло стільки часу відтоді, як ми не бачились, Всевладе, ти міг помилитись, — мовила я невпевнено. Він говорив правду, або ж просто сам вірив у те, що казав.

— Я ж пам’ятаю, як виглядає найменша зміна у вигині твоїх уст, найлегший вияв невдоволення в згині брів… Я пам’ятав би тебе і за тридцять років, не те що за три… І та дівчина була такою самою, як і ти… Вираз обличчя, усе… Вона навіть злякалась так, як ти б це зробила. І… вона теж мене впізнала. — Всевлад здійняв руки догори, а тоді безсило опустив їх і поглянув на мене: — Я знаю, це звучить, як божевілля!

— Так, але я тобі вірю, — мовила я спокійно. Тепер, коли ми раптом помінялись місцями, і я була спокійною і уважною, а він — розгубленим і стурбованим, — мені більше не хотілось на нього злитись. І я казала правду — я вірила в його слова. Хай якими вони були. Ніхто не може так брехати.

— Справді? — спитав він невпевнено.

— Так, — кивнула я. — Що ти зробив з ними?

— Відпустив.

— Ти відпустив… ти ж думав, що це я! Ти відпустив ту, кого вважав мною, з жителем Дикого краю? — спитала я ошелешено.

— Я думав, ти… ти… — Всевлад розвів руками. Якусь мить ми стояли, витріщившись одне на одного і не знаходячи слів. Дві чорні цятки серед засніженого лісу, перед обличчям велета.

— Ти думав, що… я втікаю з Циркути?

— Так.

— І ти відпустив би мене?

— Я вже тебе відпустив. Але… я… я хотів упевнитись, чи це дійсно так, вирішив рушити одразу ж до Дарвенхарду, аби вияснити, де ти і що з тобою. Та саме тоді, як я пішов до лісу і зустрів тих людей, на Еба напали вовки… а я був такий приголомшений, що не одразу почув крики і гарчання, які лунали з табору. Через те, що я вчасно не прийшов йому на допомогу, мій напарник втратив ногу.

Всевлад понуро замовк.

— Завдяки тобі він лишився живим, — уточнила я про всяк випадок. — Це якщо ти призабув.

— Не призабув я… І це бодай трохи покутує те, що я відволікся. Але через те, що сталось, я не міг поїхати з Вартового, бо полишати село в такий час було заборонено, а тому мусив писати листа Ярому, чекати його відповіді, і аж тоді просити про те, аби він постарався організувати все так, щоб ти опинилась тут. Хоч, я гадаю, свисток, який він тобі подарував, свідчить про те, що Ярий і без того вважав, що якось ми з тобою обов’язково зустрінемось.

Я дивилась на нього і не знаходила слів.

— Я б ніколи не робив цього, не просив твого переводу сюди, на кордон з Диким краєм, до краю, в якому ти виросла і який з такими труднощами покинула, аби почати нове життя. Я б ніколи не ставив тебе в незручне становище, яке може виникнути, якщо ми зустрінемо когось із колишніх патрійців… Але я зустрів дівчину, так разюче схожу на тебе… і самому мені з цим не розібратись.