Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

Розділ 12

Дівчинку, яка прислуговувала нам разом з братом, звали Петіркою. Ми майже не розмовляли, мала не особливо мене цікавила, а я її явно лякала. Втім за день до того, як ми зі Всевладом вирішили піти на полювання на вовків, щось потягло мене заговорити із слугою.

— Хто твої батьки, Петірко? — запитала я, коли мала саме чистила камін в мене у кімнаті. Я перевіряла стан стріл, витягаючи їх одну за одною із сагайдака і розкладаючи на ліжку. Дарвенхардські стріли зазнають пошкоджень нечасто, але я хотіла перевірити, чи нічого з ними не сталось за час моєї мандрівки, зважаючи на дощі і сніги, які впали на мою голову. Вранці навідалась до Зозулина — тварина була чи не єдиною істотою, яка горнулась до мене з любов’ю. Вірний кінь радів моїй з’яві.

— Мати — кухарка в домі господаря Аццо. Батько був лісорубом, — відповіла Петірка, розпалюючи дрова в каміні. В кімнаті повіяло теплом і затишком. Але я відчула холодок, який ковзнув тоном дівчинки.

— А зараз він де? — спитала я, піднімаючи на неї очі. Дівча дивилось на вогник, що вибився в багатті.

— Його одного з перших роздерла вовча зграя.

Якусь мить ми мовчали.

— Скоро ми доб’ємо останніх вовків, — мовила я. Не розраджувала дівчинку, просто сказала це як повідомлення. Не вистачало ще, аби Петірка вважала дарвенхардців героями. Ні, вона має нас боятись. І пам’ятати, що ми сильні.

— А мого дядька убив дарвенхардець, — раптом сказала Петірка. Чи не вперше її голос не затремтів.

— За що убив?

— Вкрав у пана Аццо підкови зі стайні та спробував продати їх на ярмарку. На початку цієї осені. То був Еб. Він зловив і стратив дядька. Ми лишились без жодного чоловіка в сім’ї. Тому моя мама вирішила, що нам з братом час працювати не тільки на господаря в сезон збору чи посадки врожаю.

— І відправила вас до дарвенхардців у найми? — уточнила я. Справді, як я могла забути — якщо метеї відправляли своїх дітей на додаткову роботу до дарвенхардців чи сервусів, їхнім батькам трохи платили. Напевне, я забула про це, бо зі мною та братом ніколи так не чинили.

Петірка кивнула.

— І яке твоє враження від мене? Відповідай правду. Я за неї не каратиму.

— Я…

— Дивись на мене! — гаркнула я. Відчувала, що дівчинка зараз скаже щось… щось таке, на що пробудити нас може тільки втрата близьких. То був момент, коли її страх ненадовго склав крила, поступившись болю.

— Я вважаю, що ви — найгарніша жінка, яку я бачила в своєму житті, господарко Ханно, — видихнула нарешті Петірка, стискаючи пальчиками поділ сукенки, аж ті побіліли. — Але чи ви вб’єте вовка, чи він вас — для мене це не матиме великої різниці.

Якусь мить ми дивились одна на одну і мовчали. Тоді я встала і, обійшовши стіл, зупинилась просто перед дівчинкою. Від її слів я відчула дивний спокій. Мала ж, здавалось, зараз зламає собі пальчики, стискаючи напружено кулаки. Її сплутане русяве волосся було дуже неохайно заплетене в косичку, і це мене дратувало.

Я була вищою за невисоку худорляву дівчинку, а тому, аби зазирнути їй в очі, схилилась і сперлася руками собі на коліна.

— Ніколи не кради підков, Петірко, і нічого, що належить белатам, а особливо — дарвенхардцям.