Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

— Ви не покараєте мене? За мої слова? — прошепотіла дівчинка. Я вперше зауважила, що очі в неї бурштинового кольору, дуже гарні.

— Ну, ти ж нічого не вкрала в мене і відповіла правду, — мовила я втомлено. — Іди. Вечерю може принести твій брат, ти сьогодні вільна.

Дівчинка кивнула і вже подріботіла була до дверей, як я не втрималась:

— Петірко!

Вона зупинилась і озирнулась.

— Твій брат хоче іти в Сколіс?

— Ніхто не хоче туди іти.

Я хотіла сказати, аби вона подумала про це, та прикусила язик і промовчала. Дівчинка потупцяла мить на місці, здивовано дивлячись на мене, а тоді пішла.

Було чути тільки скрип снігу, в який ми провалювались по коліна. Добротні чорні чоботи гарно захищали ноги, та оскільки ми йшли під гору, то кучугури мене трохи дратували. Ще раніше Всевлад розповів, що після виходу з села ми маємо піднятись вище, на якесь плато, перейти його, а вже тоді втрапимо на узлісся, де й почнеться Дикий край. Сильний мороз щипав щоки. Небо було чистим і гарним, але я вже знала, що в цих краях снігові хмари збираються швидко.

У Дарвенхарді я багато чула про ці місцини. Дикий край називався так не лише через височенні дерева і величезних звірів.

Ходили чутки, що в його лісах досі живуть нащадки тих, хто мешкав у Метейському краю, і втік після завоювання його Циркутою.

Зрештою ми опинились на початку великої білої площини. З іншого боку її проростав ліс, могутній і безкрайній. Вгорі почали бігти поодинокі хмарини, сонце стояло вже високо-високо, і через це тіні від хмар падали на плато широкими клаптями, розтинаючи ідеально білу рівну поверхню.

Та все це було звичним і передбачуваним, таким, що можна було уявити з опису. Але ліс… вразив мене неймовірно, варто було лише трохи пройти його гущавиною.

Скелі з людськими обличчями.

— Всевладе, що це таке? — прошепотіла я, побачивши першу з них. Могутній лик з грубими рисами потопав у сніговому заметі, але заплющені очі і ніс з горбиком можна було роздивитись дуже добре. Видавалось, що то хтось заснув і вкрився білою ковдрою, а поки спав, то довкола проріс ліс.

— Велет, Ханно, — мовив тихо Всевлад, зупиняючись поруч зі мною. Його рука ледь торкнулась моєї, наче заспокоюючи. Навіть для дарвенхардки побачити таке — неабияке хвилювання. — Не тривожся, він спить вже багато століть.

— Він один такий?

— Ні, їх повен ліс. Вони… — чоловік затнувся. Я поглянула на нього. Щоки його були рум’яними від морозу, пара виривалася з рота, коли говорив. Чи не вперше за довгий час я побачила, як Всевлад хвилюється. Дійсно бентежиться — не вивчає мене уважним поглядом, не хмуриться, не усміхається.

— Ці велети поснули ще до завоювання Патрії? — спитала я тихо. Десь угорі зірвалась з гілки пташка, посипавши нас сніжком.

Хвилювання Всевлада миттєво змінилось настороженістю. Чорні очі недобре зблиснули.