Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

Всевлад дивився на мене, шукаючи відповіді на свої слова. Ніколи ще його таким емоційним не бачила. Нинішній Всевлад був стриманішим і холоднішим, ніж той, що його знала майже чотири роки тому, але… не зараз.

Напевне, саме тому з усього, про що я могла спитати, я обрала момент, який, звісно, найперше зауважила б саме жінка:

— Ти думав, що я втікаю в Дикий край… я, що закінчила вже на той час Дарвенхард і присягнула Циркуті… Ти думав, що я втікаю, порушивши присягу, з іншим чоловіком… І ти відпустив мене. Хай навіть то була не я, але ж ти не знав… Всевладе, і ти кажеш мені щось про вірність імперії? Твоя кров також у тій чаші, дарвенхардцю.

Я говорила, мабуть, жорстокі слова, але не могла втриматись. Тому просто вклала в свій голос стільки ніжності, скільки могла. Думала, розучилась так говорити, але — ні…

Тонула в його очах, в його словах. Була захоплена його вчинками.

Всевлад, мій Всевлад… Він залишався вірним нам більше, ніж я. Чи зробила б я те саме задля нього?

— Ханно, я так сумував за тобою. Ти й не уявляєш.

— Настільки, що на другу ніч, як ми почали мешкати в одному домі, хай навіть через службу, ти привів іншу жінку в своє ліжко? — спитала я тихо. Не ображено, ні. Зневірено. Як його зрозуміти?

— Я сумував за тобою. І, мабуть, так само сильно намагався забути. Але коли знову побачив тебе, коли виніс на руках із заметілі, виходив, відігрів… Здавалось, тільки інша може згасити те, що не слід відчувати тим, ким ми стали, — мовив він тихо. — Пробач мені.

Я похитала головою. Серце вистрибувало з грудей, адже я почула водночас і забагато, і замало, аби знати, як чинити.

І в цю саму мить мій слух вловив якийсь звук. Сніг хрускотів під чиїмись ногами. Досить далеко.

Ми водночас завмерли, повернувши голови на південь, куди хтось біг. Біг Диким краєм, де взагалі не має бути людей.

Розділ 13

Багато людей проживають свої життя, не пізнавши жодної пригоди, нічого собі не зламавши і не скривдивши особливо інших, не покохавши до нестями, не розчарувавшись до божевілля, не відчувши смертельного болю в душі. Я ж пізнала так багато в свої двадцять три, що, здавалось, Всесвіт має трошки змилосердитись і дозволити передихнути. Хоча б трохи. Бодай день, бодай ніч. Бодай мить не думати і не переживати.

Але — ні. Бо попри все, що я побачила раніше, зустріч із собою виявилась таким потрясінням, що й не передати.

Ми зі Всевладом завмерли під вітами дерев, наздогнавши того, хто біг лісом. То була дівчина, і зупинилась вона біля ще однієї скелі-обличчя.

То була дівчина, настільки схожа на мене, що від цього забивало памороки. Здавалось, я божеволію.

Але втрималась. Бо попри зовнішню схожість, то таки була не я.

Вона не була дарвенхардкою. Попри страшенний холод, незнайомка була одягнена в штани і тонку лляну сорочку з вишивкою на рукавах. Довге, пряме чорне волосся її розпатлалось, а сама вона стояла навколішки у снігу, в тіні скелі, а на її лівиці сидів великий чорний орел. Кров скрапувала з її руки, з-під кігтів птаха, забарвлюючи сорочку і сніг унизу в червоний колір. Щоками її текли сльози.

А очі… очі її якусь мить були геть білими. Це виглядало до тремтіння в колінах жахаюче. А ще дівчина міцно стискала щелепи, від чого ставало зрозуміло — їй болить. Не рука. Щось інше, більше. Глибше, десь усередині. Може, те, що люди називають душею — хоч ніхто й не пам’ятає вже точно, що то таке.