Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

Ця думка не давала мені спати. Як і те, що якоїсь миті я усвідомила, що Всевлад здолав той самий шлях, що і я, аби потрапити до Дарвенхарду. І, попри все, він умів бути ніжним. Він слухав про те, що мене непокоїло, він врятував мене, коли я хотіла напасти на Маїну в день вигнання Вишени. Він був здатен співчувати попри те, через що пройшов. Він шкодував, коли мусив завдавати мені ударів батогом, він піклувався про мене. Але чи був здатен Всевлад любити? Раніше я вірила, що він до мене небайдужий, але тепер не знала, що і думати. Чи то він був особливим, чи я значно швидше розгубила свою чуттєвість, свої співчуття і вміння бути щирою? Відтоді, як забрали Вишену, я перестала бути такою, як раніше. Хоч тепер обіцянка знайти її і видавалась мені думками з якогось іншого життя. І я не знала вже, що з нею робити. Бо я тільки-но втрапила до Дарвенхарду. І вбивати інших вступників мене точно не Вишена змусила чи пам’ять про дружбу з нею, а я сама. Чи пам’ятатиму я про цю обіцянку за три роки, раз я вже стала іншою?

А Всевлад…

Тільки потрапивши до Дарвенхарду, я зрозуміла одну річ. Він довіряв мені.

Бо сказав, що був белатом, і розповів про свого товариша. Бразда. Хоча якби я десь бовкнула про це, і дізнався якийсь інший дарвенхардець, Всевлада неодмінно б покарали.

Він ризикував, довіряючи мені.

Чи здатен він був любити?

Чи вже зумів покохати метейку?

І чи здатна я кохати?

Чи умію насправді любити і цінувати? Його, мою сім’ю, Вишену? Чому я сумніваюсь в тому, що захочу її визволяти, шукати її дитину, коли прийде час?

Чому я роздумую на тим, чи повертатись мені додому і знову ставати метейкою?

Напевне, тому, чому я і прийшла до Дарвенхарду насправді.

Я перестаю бути метейкою.

Дарвенхардці завжди були дарвенхардцями.

Я заздалегідь розшукала західну тренувальну залу на четвертому поверсі та без проблем знайшла її після сніданку у потрібний день. Рана на нозі вже загоїлась і не турбувала мене. Завдяки чудовій медицині дарвенхардців на шкірі не лишилось і сліду від ушкодження.

Ніщо більше не нагадувало мені про те, що сталось на мості. Ніщо, крім спогадів і пісеньки, що часом лунала в голові.

— Вчителю, — мовила я, зайшовши до зали. Вона була великою і яскраво освітленою, завдяки багатьом вікнам; з дерев’яною підлогою. І, на диво, безлюдною. Тільки Ярий стояв спиною до мене і дивився в одне з вікон. Ніякої зброї на стінах чи лав не було. Лише кілька круглих мішеней на протилежній стіні.

Але… як я могла таке подумати? Зброя була — лук на широкій спині Ярого.

— Як твоя нога? — запитав учитель не обертаючись. Я зупинилась на кілька кроків позаду нього, не наважуючись підійти ближче.

— Загоїлась.

— Добре, — мовив він і запитав без паузи: — Скажи мені, що ти відчувала, коли вбивала тих хлопців на мосту?