Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

— Я… — я затнулась.

Ярий все так само стояв до мене спиною. Він мовчав очікуючи.

— Злість. Страх. Їх було двоє, а я… понад усе хотіла вижити, якщо чесно. І ще мені було шкода просто вмерти, не дійшовши кілька кроків до школи. І мене роздратувало те, що вони напали на мене вдвох.

— Чи відчуваєш ти провину?

— Я не знаю.

— Брехня.

Я зітхнула. Було моторошно про це говорити, але я усвідомлювала, що коли вчитель так прямо про щось запитує — треба відповідати.

— Я відчуваю жах від того, що забрала їхні життя. Це не просто провина.

— Уяви, що ти можеш все переграти. Чи вчинила б ти так само?

Я мить помовчала.

— Так.

Ярий постукав пальцями по підвіконню, а тоді повернувся до мене. Його обличчя було цілком спокійним.

— Я бачив тебе там, тому і обрав. Хоча за більш ніж двадцять років, що я є дарвенхардцем, я вибирав собі когось в учні лише двічі, і в обох випадках це були люди, які показали в собі щось таке, що справді відрізняло їх від інших. Мені сподобалось, як ти вчинила на мосту. Твої рішення були позбавлені паніки, а ще тебе не дезорієнтував біль. Крім того, ти добре стріляєш, краще за багатьох з тих, хто приходить сюди вперше. Часто вони чудово долають неживі мішені, але згодом не можуть поцілити в живу людину. Не через невміння, ні, а через емоції, — Ярий трохи схилив голову набік, розглядаючи мене. Примружився: — Відчувати біль і переживати почуття — нормально для дарвенхардця. Просто ми вміємо цілковито контролювати ці речі. Ти маєш пам’ятати про це. Ти вмієш виживати. Це дуже добре. Та якщо дбатимеш лише про це, то перетворишся на тварину. Я цього не допущу. Я зроблю з тебе дарвенхардця. А ми уміємо виживати, вбивати, змагатися, холоднокровно і розумно мислити, боротися і підкорятися наказам. Останнє для тебе зараз — найважливіше. Ти дуже свавільна, хоч і намагаєшся з усіх сил це не показувати. Проте з нас двох наказувати має право тільки один — і це не ти. Зрозуміло?

— Так, вчителю, — мовила я слухняно.

— Але, окрім цього, ти маєш пам’ятати, що є ученицею вищої військової школи в імперії. А тому попри тих, хто вже став дарвенхардцем, усі інші мають виявляти до тебе повагу. Навіть белати. Навіть якщо ти була підкореною.

Його слова звучали фантастично і я дуже сподівалась, аби моє обличчя не виразило чогось зайвого.

— Добре, вчителю.

— А ще ти маєш право ставити мені будь-які запитання. Але вчись думати, перш ніж говорити, якщо досі цього не вмієш.

Якусь мить я мовчала, вирішуючи, чи варто одразу ж щось запитувати. Найперше, що мене хвилювало: чому метеям та іншим з підкорених народів дозволяють вчитись у Дарвенхарді? Але попередження Мелани все ще бриніло в моїй голові.

Тому я обрала інше запитання.