Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

Але ні.

— Правильно, Ханно. І хоч ти ще не дарвенхардка, але так відповідатимеш будь-кому, хто запитає. Моє ім’я — Ярий, і я буду твоїм наставником у Дарвенхарді. Кожен учень тут має свого вчителя, і якщо хтось інший і дасть тобі якийсь урок, то тільки якщо цього захочу я. У Дарвенхарді є правила, які ти вивчиш пізніше. Зараз головне, аби ти засвоїла: за старанність тебе чекатиме винагорода і продовження навчання в школі. За недбалість — покарання, за серйозний проступок — суворіша кара. За три серйозні порушення тебе чекає виключення. Зрозуміло?

— Так…

— Називай мене вчителем.

— Так, вчителю.

— От і добре. Я даю тобі тиждень на одужання, цього часу буде достатньо. Ти маєш самостійно ходити в лазарет по ліки для ноги, оскільки ночуватимеш тепер тут. Я пришлю одного зі старших учнів, аби він ознайомив тебе з усім навколо. За тиждень зустрічаємось у західній тренувальній залі на четвертому поверсі. Усе ясно?

— Так, вчителю.

— Одужуй, Ханно, — мовив він, і поки я думала, чи варто дякувати за побажання, вийшов.

Розділ 4

— Бачиш того чоловіка з рудою, майже сивою бородою? Це мій вчитель, його звуть Камерій. Він строгий, але доволі справедливий.

Оскільки вчителі та учні в Дарвенхарді їли одночасно і в одному залі з шістьма довгими столами, то знайти серед кількох сотень одягнених у чорне чоловіків і жінок саме того, на якого вказувала Мелана, виявилось непросто.

— Я не бачу, — визнала я трохи роздратовано.

— Другий стіл від нас, сидить чотирнадцятим від входу, обличчям до нас, — уточнила дівчина. Це роздратувало мене ще більше, але я постаралась це приховати. Хвилини за дві нарешті розгледіла Камерія. Він був старшим за мого вчителя і мав років шістдесят. І його борода та волосся до плечей вже були майже цілком сивими.

— Знайшла, — мовила радісно.

— Це важко, але ти маєш навчитися швидко знаходити свого вчителя серед усіх інших.

— А чому тут, — прикинула я на око, — чому… я думала, в Дарвенхарді навчається більше учнів.

— У цій залі — новобранці. Учні другого і третього року та їхні вчителі обідають в іншій. Було б надто тісно. Тут і без того забагато людей, бо ж новобранців супроводжують старші учні, як я тебе. Для цього доставили два столи.

— А є ще більша зала?

— Ні. Просто учнів після першого року зазвичай стає менше, — відповіла Мелана. Я поглянула на неї.

— Тобто? А що з ними стається?