Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

Лікарняна палата гула від безлічі голосів. Хлопці та дівчата знайомились, розмовляли, загравали одне з одним. Я намагалась їх зрозуміти, і якась частина мого єства була на це здатна. Людська природа потребує спілкування… Але ж хіба ми не перекреслили в собі людське, убиваючи інших задля того, щоб потрапити в це місце?..

До слова, ніхто особливо не намагався розговорити мене, хіба білявий хлопчина на ім’я Гал, якого я підстрелила в лісі. Він доволі швидко знайшов спільну мову з іншими нашими сусідами, і періодично щось мені казав чи підморгував, хоч я й не відповідала. Це викликало в нього сміх та інтерес, а в мене — глибоке роздратування.

Я мовчала, але слухала. Визначала в юрбі сміливіших, зухваліших… оптимістичніших.

По Гала прийшли за два дні — невисока коренаста жінка середнього віку. Він життєрадісно помахав мені на прощання, і дехто довкола засміявся. Я пирхнула.

Але коли хлопчина пішов, несподівано відчула себе самотньою. Хоч він і намагався раніше мене убити, та за час, проведений на сусідніх койках, я перестала відчувати до Гала ворожість.

— Підйом, лучнице, — мовив хтось наді мною на світанку третього дня. Голос був тихим, але власним. Я повільно розплющила очі, і мимоволі знову замружилась — сонце, що саме встало, заливало палату яскравим промінням. У цьому промінні, поряд з моєю постіллю, стояв високий чоловік. Трохи за сорок, з коротким каштановим волоссям, сивими скронями та світло-карими очима. Ніс — прямий, губи — тонкі. Високе чоло і гострі вилиці. Одягнений він був у чоботи до колін, шкіряні штани та полотняну сорочку — все, звісно ж, чорне. Сорочка мала довгі рукави, та я помітила, як з-під них видніються кутасті елементи татуювань на обох руках. За спиною — лук і сагайдак зі стрілами. Дарвенхардці що, ніколи їх не знімають?

Я сіла, стиснувши зуби, аби не зойкнути. Ліки, які дали мені вчора ввечері, перестали діяти, і нога, що хоч і вже загоювалась, почала сильно боліти. Але чоловік дивився на мене незворушно і без краплі співчуття, а тому я не хотіла проявляти слабкість.

— Бери милиці, якщо тобі важко йти, і ходімо.

Спершу я хотіла спробувати пошкутильгати, але вчасно схаменулась — не вистачало ще впасти. Взяла милиці.

Ми вийшли з лазарету і пішли коридорами. Крило було західним, а галереї тут мали багато вікон, які виходили на той ліс, яким новачки прийшли до Дарвенхарду. До узбережжя вела вже знайома мені дорога — її було добре видно внизу, так само, як і берег. Сьогодні море було спокійним, і хвилі м’яко накочували на пісок. Вони були золотистими.

У мене в голові аж паморочилось від солоного повітря. Це було прекрасно.

Сивуватий чоловік нічого не говорив, а просто неспішно простував трохи попереду мене. Дорогою нам траплялись інші дарвенхардці, чоловіки та жінки. Усі — зі знаменитими дарвенхардськими луками на спинах. Я мимоволі пригадала шипи, які приховують ці луки, і як один з них свого часу був близько від моїх очей — в перший день мого навчання в Сколісі.

Дарвенхард був величезним. Ми навіть не покинули, наскільки я ще орієнтувалась у просторі, західної сторони замку, тільки піднялись на три поверхи вище. Мені було вкрай важко іти сходами — але я мусила. Піднімалась так довго, що, здавалось, уже настає вечір. Проте мій супроводжуючий не спішив і нічого не говорив, хоч і не допомагав, тож це трохи заспокоювало. Зрештою я впоралась.

Не усі коридори тут мали вікна, як і слід було очікувати. Один з них мав багато однакових дверей, куди й привів мене мовчазний чоловік. Він відчинив переді мною одні з них.

Там виявилась невелика кімната з маленьким вікном, одним ліжком та стільцем. На столі лежало кресало та стояла свічка, а на стільці — невелика миска. На підвіконні — залізний глек, мабуть, з водою. На ліжку було акуратно складено дві купки — одна з постіллю та рушником, інша — з моїм новим одягом. Зверху на ній лежали невеликі ножиці та гребінь. Більше в кімнаті нічого не було, кам’яну підлогу не встеляв навіть благенький килимок. Ставні на вікні були відчинені, але я припустила, що від холоду вони не надто захищають.

Келія.

— Як тебе звуть? — запитав мене чоловік, вперше заговоривши відтоді, як ми пішли з лазарету. Голос він мав приємний і низький. Чимось нагадав мені Ільясів, хоч і не мав того виразного, привабливого акценту, що був у сколіського лікаря.

— Ханна, — мовила я хрипко, але голосно. Він кивнув.

— Це буде твоя кімната, Ханно. Ким ти була до того, як потрапила в цю школу?

— Дарвенхардці завжди були дарвенхардцями, — відповіла я, спершу засумнівавшись. Але як іще захистити інформацію про своє минуле? Чоловік якусь мить дивився на мене та нічого не говорив, і я вже, було, злякалась, що сказала щось не те, і за самовпевненість мене покарають.