Розділ «Львів, листопад 1918 року»

— Мені і таким, як я, в ній буде місце?

— Звичайно.

— Польські керівники, ваші противники, теж так вважають?

Кошовий промовчав — відповіді не було...

...Перемишль втримати не вдалося — не знайшлося саперів, міст не підірвали, польське військо витіснило звідти українське, й подейкували: не повернути. Вуличні бої у Львові тривали перед тим три тижні, хоч час від часу сторони домовлялися про перемир’я. За цей час вдавалося забрати й поховати вбитих та померлих — ліків уже не було, локальна війна паралізувала Львів, бракувало не лише медикаментів, а й харчів. Тим не менше, провели в останню путь і Малгожату Яблонську, і Естер Шацьку. В обох випадках Клим був на похоронах, допомагав, чим міг. Поранених із Личаківської теж забрали, та спокій туди не повернувся: Магда поселила на канапі Дануту, й Кошового бентежила присутність дівчини.

Як і припустив, удалося переконати Магду: помилився, коли припустив, що вирахував убивцю. Вона справді вже не надавала історії такого значення, незабаром фактично перебравшись жити до шпиталю. Клим же перебрався до Народного дому, був присутній при проголошенні держави, знову поринув у поточні справи. Шацького відтоді не бачив, збирався навідатися до Кракідалів, та не знаходив часу.

А коли за два дні до чергового, вже великого перемир’я, в рукопашному бою загинув підхорунжий Снігур, він вирішив записатися добровольцем.

Цей порив довго не міг пояснити собі, тим більше — Магді. На той час вони знову жили вдвох, Данута переїхала до далекої рідні Яблонських, і Кошовий якось почув від Магди: дівчину напружувала необхідність бути під одним дахом із ним не менше. Подібні настрої та загалом — взаємну ненависть тих, хто ще зовсім недавно якось та й мирився один із одним, підсилювали криваві бої, котрі спалахували після коротких днів тиші.

Так буде.

Обоє розуміли — і дедалі менше говорили про це.

Їм без того було, що сказати.

— Ти повернешся?

— Мабуть. Дуже хочу цього. Одного разу настане мир, всі домовляться, і я ранком постукаю в наші двері.

— Може, це буде вечір.

— Або ніч на Різдво.

— Хай би так. Тільки ми фантазуємо, Климентію. Видаємо бажане за дійсне.

— Ми сварилися стільки разів, Магдо, що миримося якось непомітно. Нехай з нас беруть приклад.

— Не візьмуть.

— Хтозна.

— У тебе мало часу. Говоримо не про те, займаємося не тим... Я б мала тебе зібрати.