Розділ «III Прощання князя Данила»

– А того, – мовив Данило, – що Батию діти мої потрібні, щоб гнути мене, в баранячий ріг скручувати, робити мене податливішим за глину.

– Це як же? – насторожилася Анна.

– От візьму я, припустімо, Лева із собою. І думатиму не про справу, а про те, як голову його молоду, гарячу зберегти. Ні, Анно, не проси. Не дозволю я тартарину попихати мною, як йому заманеться. Мене ж бо не підкупить, не залякає. А сини… за них душа болітиме – ось і стану слабким. Негоже це князеві. Негоже.

Уперше з того дня, як Данило відповів гінцям Батия, що приїде у ставку на Ітиль-річці, Анна відчула не цікавість, не передчуття довгої розлуки, а укол тривоги. Досі вона не думала, що чоловік може не повернутися зовсім. Розгніває хана, а голову винувато не схилить – ось і кінець йому настане. І що тоді робити? На синів надія невелика: вони хоч і дорослі, але не дуже самостійні, звикли на батька озиратися. Їм земель галицьких не втримати, не втримати. Таке тільки Данилові до снаги.

Багато років боровся він за Галич і переміг, отримавши в нагороду значний шмат землі від Перемишля до Болохова, від Райгорода до Коломиї. Здавалося б, володій і радій, та хіба дадуть вороги та заздрісники? З півдня угри підтискають, на заході ляхи мечі гострять, на півночі тевтонці з лівонцями бронею брязкають, на сході Орда темною хмарою суне…

Немов читаючи думки Анни, Данило тихо сказав:

– Знаєш, мила моя, але ж наше князівство тепер Русь і є. Нічого більше не залишилося. Усе прибрали до рук вороги, де силою, де хитрістю. Київ, Чернігів, Рязань, Московія… Не руські князі там правлять, а слуги ханські. Огидно думати про це, Анно. Не знаю, як обернеться в Орді, але одне достеменно скажу. – Данило помовчав, ретельно добираючи слова, а тоді закінчив: – Не буду я данину збирати для Батия. Гордість не дозволить. Не звиклий я спину гнути.

– Але ж тоді…

Анна осіклася і затиснула рота долонею, злякавшись власних думок.

– Бог дасть, не пропаду, – сказав Данило, дивлячись у темну стелю над собою. – Під Ярославлем переміг і в Тартарії не схиблю.

Анна ласкаво провела рукою по його грудях, куйовдячи волосся, звите тугими кільцями.

– Молитися за тебе буду вдень і вночі.

Вона знала, що такі обіцянки легко забуваються згодом, але зараз їй хотілося сказати чоловікові щось особливо тепле, особливо ласкаве.

– Молися, – погодився Данило, натягуючи на себе важку ведмежу шкуру, що зберігала запах звіра. – Усе ж таки легше буде. Бог допоможе, не може не допомогти. Ми ж не антихристи якісь. Віра наша праведна, віра славна. Пам’ятаєш митрополита Кирила? Він так і говорив: православні.

– А потім узяв і кинув тебе, – нагадала Анна з несподіваною злістю. – Усі вони такі. Не пам’ятають добра, невдячні.

Данило повернув до неї обличчя, що смутно біліло в темряві:

– Ти про кого?

– Про людей, про кого, – буркнула Анна.

– Вони різні, люди. І чинять по-різному.

Голос Данила пролунав нерозбірливо, як у п’яного. Дуже скоро він заснув, закинувши руку під голову. Послухавши його рівне дихання, Анна тихенько підвелася й теж підійшла до вікна, де недавно стояв її чоловік. Шкіра примарно сріблилася в місячному сяйві. Власна нагота хвилювала і трішки бентежила, хоч ніхто не міг побачити княжну ні знизу, ні з крутого даху навпроти. Анна озирнулася на чоловіка, що сопів. Коли був молодший, то був бадьорий і невтомний, а тепер трохи забавиться – і спить. Нудно. Самотньо. І так тривожно, що серце спійманою пташкою в грудях б’ється.