Розділ «I Навала»

– Іванку, Лушко! – надривалася Тетеря. – Куди ви поділися? Час іти!

– Щось не чув я, аби новгородці щедрістю славилися, – сказав із сумнівом у голосі Гордій.

– Зате хитрощів їм не позичати, – усміхнувся Никодим. – Мстислав свою дочку Анну за Данила віддав. Поріднилися і заодно союз уклали. Відтоді Данило і княжить у Галичі. І скажу тобі по честі, іншого такого мудрого і справедливого правителя немає на Русі й не було. Суд вершить як Соломон.

– Хто-хто?

– Іванку! Лушко! От бісові діти!

Не витримавши, Тетеря попрямувала в той бік, де сховалася молодь.

– Привели до нього одного разу двох матерів, які немовля поділити не могли, – заговорив Никодим, не уточнюючи, Данила він має на увазі чи Соломона. – Одна каже: «Моє дитя», – друга: «Моє». Кричать, сваряться, одна одну звинувачують. Тоді велить він немовля розрубати надвоє і віддати сварливим жінкам, кожній по половинці.

– Та ти що? – жахнувся Гордій. – Це ж навіть уявити страшно. І як язик повернувся наказати таке?

– Ти почекай, ти дослухай спершу… Ось одна кричить: «Правильно, нехай рубають, щоб нікому не дісталося!» А друга каже: «Ні, віддайте їй, вона мати». І в сльози. А він з трону на неї показує: «Ось справжня мати, вона на дитину свою зглянулася. Другу ж женіть геть і побийте її камінням, гадюку потайну, щоб не кортіло їй на чуже зазіхати».

– Ох і голова! – захопився Гордій. – Я б довіку до такого не додумався.

– Ідуть, – сказав Никодим.

– Що?

– Ідуть, кажу.

Простеживши за його поглядом, Гордій побачив Іванка й Лушку, що з’явилися зовсім не з того боку, куди вирушила шукати їх Тетеря. Тримаючись за руки і пригинаючись під зеленим верболозом, вони пройшли берегом, піднялися по схилу і зупинилися навпроти чоловіків. Переглянулися. Дружно вклонилися до пояса і знову випросталися, усміхнено поглядаючи одне на одного.

Гордій і Никодим теж переглянулися – ошелешено.

– Ми попрощатися прийшли, – сказав Іванко. – Далі вдвох підемо. Тільки я і вона.

– Хіба вам з нами погано? – запитала розпашіла й захекана Тетеря, що бігом повернулася на стоянку.

– З вами добре, тітко, але удвох краще, – відповів Іванко, глянувши на похнюплену Лушку.

– І хто ж так вирішив? – поцікавився суворо Гордій.

– Удвох домовилися.