Розділ «I Навала»

– Отже, – утрутився Іванко, – якщо об’єднаються наші дружини, то сильнішими за тартар стануть?

– Ох, не думаю, – похитала головою Тетеря, – розтираючи риб’ячий жир по губах і щоках, щоб блищали привабливо. – Не здолати нашим їх, ні, не здолати.

– Баба, а мовить до пуття, – кивнув Никодим, із насолодою перекидаючись на спину, щоб зручніше було стежити за хмарами в небі, і покусуючи соковиті трав’яні стебла. – Не здолати.

– Це тому, що більше їх? – здогадався Іванко.

– Не тільки, – заперечив Никодим.

– А що ще? – поквапив його Гордій.

– Порядок у них. Суворість. Ось взяти їхній тумен…

– Тумен – це що таке?

– Тисяча кіннотників. Тумен на сотні ділиться, а сотні на десятки.

– Хитро придумано. – Іванко почухав потилицю.

– Цить! – гримнув зацікавлений Гордій. – Не перебивай старших.

Никодим покосився на нього, виплюнув травинку, сунув до рота нову і сказав:

– Не в тому мудрість, що тисячі на десятки розбито, а в тому, що один за одного відповідає. Ось, припустімо, ти злякався… – Він показав на Іванка, який розтулив рот, щоб заперечити, але не встиг, бо Никодим продовжив: – Ти злякався в бою, а весь твій десяток за тебе відповідатиме. Усім голови з плечей зітнуть або серце з грудей виймуть. Кому ж цього хочеться? Ось вони один за одним і стежать, не дозволяють з поля бою втекти, щоб їх теж за боягузтво не стратили. Після великої битви, трапляється, цілими сотнями своїх же знищують, а то й тисячами. За будь-яку провину смертю карають. Не там нужду справив, не так на сотника подивився… поцупив… збрехав… Страта в тартар люта, болісна. Зламають спину і кинуть здихати. Або ж риб’ячий хребет в дупу засунуть – спробуй витягнути. Адже вони головою вперед рибу пхають, щоб кістки перешкоджали вийняти назад…

– Свят, свят, – перехрестилася Тетеря, а Лушка злякано подивилася на рештки миня біля вогнища, що тліло.

– Люблять іще на аркані за кіньми по землі волочити, – додав Никодим, задоволений враженням, яке справив. – Прив’яжуть і тягнуть степом, поки вся шкіра не злізе. Крик, ґвалт! А решта сміється.

Іванко, який слухав мовчки, із широко розплющеними очима, не витримав і знову подав голос:

– Отак вони самі себе під корінь знищать!

Перш ніж відповісти, Никодим повернув голову, щоб сплюнути зелену кашку. Потім сів, потягнувся з хрускотом і сказав:

– Погане військо все одно на смерть приречене. Краще вже так, іншим для науки.

– Наука, отже, – дійшов висновку Гордій похмуро.