Розділ «VIII Хто кого?»

– Не замінять, – сказав.

Його похмуре пророцтво збулося. Судді мовчки показали Матвію, що час починати. Він подивився на них довгим поглядом і повернувся на початкову позицію.

Цього разу підготовка до пострілу була не просто затягнутою, а нескінченною, тому що Матвій ще й молитву прочитав, піднявши обличчя до неба. Це викликало такий ґвалт обурення, що Данило ледве пересилив бажання затиснути вуха руками. Обличчя Матвія порівнялося кольором зі снігом під ногами, але рухи його не зробилися ні квапливими, ні метушливими. Він звично виставив вперед ліву ногу, відкинувся усім тулубом назад, натягнув лук.

За мить до того, як стріла зі свистом понеслася до мети, тартарські воїни, що обступили дружинників, одночасно видали пронизливий вереск, яким зазвичай лякали ворога, прагнучи зломити опір.

Здригнулася рука Матвія або це тільки так здалося? Данило уважно простежив за польотом світлої риски. Вона ніби уповільнила свій політ, утримувана в повітрі тисячами поглядів, потім порівнялася з мішенню і гайнула у білий степ.

Але мішечок розгойдувався в повітрі, а з нього стирчав жмут вовни, якого до цього там не було. Це означало, що Матвій таки влучив, влучив, влучив!

«Боже! – подумки вигукнув князь Данило. – Дякую тобі за те, що зглянувся на моє прохання і подав знак. Я все зрозумів».

Із захопливими криками дружинники застрибали, затанцювали, як малі діти. Розштовхуючи їх, Діонісій кинувся цілувати лучника. У стані супротивника незадоволено нарікали, найгарячіші ординці хапалися за рукоятки мечів і примушували коней гарцювати на місці.

Батий подав знак суддям, а ті, низько пригинаючись на бігу, кинулися до трону, закивали, покликали до себе перекладача.

Було оголошено, що торкання наконечника до мішені не може бути прирівняне до влучання. Розпорений мішечок не приніс руським перемогу. Судді проголосили нічию.

Данило кинув погляд на Батия, але той навіть не дивився в його бік. Щось втлумачував своєму синові, що стояв поряд з троном, шанобливо схиливши голову.

Данило відвернувся. У горлі скупчувалася гіркота обману, яку було нічим змити. Не можна було погоджуватися на змагання, після яких усе його маленьке воїнство почуватиметься пригніченим і приниженим. Але зробленого, як і сказаного, не повернеш. Плин часу відносить нас усе далі й далі, не дозволяючи повернутися. І в цьому велика милість Божа. Інакше ми ніколи б не просувалися вперед.