Розділ «VIII Хто кого?»

– Браття мої, – почав Данило душевно і неголосно. – Так завжди звертаюся я до вас перед майбутньою битвою або іншими випробуваннями. І ви знаєте, що це не просто слова. Братами вважаю вас. Один хліб ламаю з вами в походах, одну воду п’ю, такий самий меч ношу, як будь-хто з вас. Тільки нині вас без мечів залишили. – Ковтнувши, він підвів голову і заговорив трохи голосніше. – Але хіба сила наша в залізі? Сила в дусі нашому. Залізо іржа поїсть. А душа християнська вічна. Так не біймося ж нічого на світі цьому, бо чекає на нас усіх інший світ, спільний для всіх, хто живе з вірою в Ісуса Христа. – Передихнувши, Данило обвів поглядом суворі обличчя воїнів своїх, наче вирізаних із твердого дерева. – Знаю, що ніхто з вас не підведе мене сьогодні, брати мої. Про одне прошу: не здавайтеся, не давайте супротивникові взяти гору. Сьогодні – гра, завтра битва. Нехай знають тартари, що перемогти дружину княжу непросто. І нехай тричі подумають, перш ніж зло проти нас замислити. Багато що залежить від цих змагань, браття. Честь наша. Слава. Майбутнє. Не осоромимо ж землю руську!

– Не осоромимо, – загули дружинники, зрозумівши, що Данило свою промову закінчив. – Жили порвемо, а покажемо бусурманам, чого варті. Будь упевнений, князю!.. Витримаємо!.. Переможемо!..

– Цить! – прикрикнув Єрмолай, хоча йому й самому хотілося давати якісь урочисті обітниці. – Спочатку справу зроби, потім нахваляйся. Горло дерти всі можуть.

Никодим, примостившись у кутку, спішно записував усе, що встигав, притримуючи листок, що так і намагався загорнутися назад у свиток.

А Гордій не відводив захопленого погляду від князя і думав:

«От молодець! Наче вогнем серця запалив. Хіба можна слабину показати після таких слів! Ні, брешеш, сотнику! Слово може бути важливіше за справу. Особливо, якщо сказати уміючи. Так, як наш Данило».

І, підкоряючись наказу, повернувся разом зі строєм до дверей і, тупаючи, вийшов із княжих покоїв з думкою про перемогу.

Та і хто не думав про неї того ранку?

Хан Батий був уже на пагорбі, з якого відкривався краєвид на місця майбутніх змагань, оточений численними натовпами глядачів. Для того щоб перегони відбулися без перепон, два десятитисячних тумени впродовж ночі їздили по колу, протоптували копитами своїх коней кільцеву дорогу, а потім посипали її золою і глиною, так що на ранок вона стала твердою і рівною, наче витоптана земля. Батий роботою був задоволений, і нікого не стратили. Для нього розбили два намети на вершині і навколо розвели стільки багать, що сніг шипів і танув. Хвилі теплого повітря відсували зимовий холод подалі від постаті нового Володаря всесвіту. У жовтому кожусі з білим хутром стояв він окремо від почту і дивився у той бік, звідки наближався маленький загін маленького князя маленької землі із назвою, яку важко вимовити. У ці хвилини Батий почувався справжнім велетнем… ні, вище! Самим Богом, піднесеним над простими смертними. Він не сумнівався, що сьогодні, не вдаривши пальцем об палець, приєднає до своєї імперії ще одну державу… як її?

– Гей, хто-небудь, – гукнув він, – і за його спиною тієї ж миті опинилися два радники, які мали, як і всі у ханському почті, феноменальний слух.

Батий запитав, як називається князівство, у якому править Данило. Йому відповіли, але він тут же забув. Це не мало значення. Наприклад, Батий не міг вимовити повне ім’я північного князя Олександра, але це не заважало Олександру виконувати волю Батия і боротися за нього з хрестоносцями. Так буде і з Данилом. Бундючиться, приндиться, а кінець один. Сьогодні воля його буде зломлена остаточно, коли він побачить, які жалюгідні його воїни порівняно із ханськими батирами.

– Розгорнути прапори, – промовив Батий напівголосно.

– Прапори! – гаркнув проводир тургаудів.

Тієї ж миті над пагорбом розгорнулися і затріпотіли дев’ять полотнищ, на кожному з яких був зображений орел із вороном у кігтях. Кольорові стрічки, прикріплені до древка, витяглися на всю довжину, і шарудіння їх нагадувало шепіт. Так розмовляв з онуком Чингізхан, являючись йому ночами. «Пиш-шаюся тобою, – шепотів він. – Ти все правильно робиш-ш».

Ш-ш-ш… Ш-ш-ш…

Усміхнувшись, Батий пішов у намет пити чай. Там до нього приєднався Сартак, одягнутий у такий самий кожух, як і батько, але вишитий зеленими нитками, а не червоними.

– Як твоя Сніжана? – поцікавився Батий, обережно торкаючись губами гарячого напою. – Не набридла ще?

– Я її прогнав, – сказав Сартак. – Спочатку вона мені подобалася. Гордо трималася. Один раз навіть відштовхнула. А потім стала як вівця. Де поставиш, там стоїть, як покладеш, так і лежить.

– Це ти дуже правильно помітив, сину мій, – поважно кивнув Батий. – Від легких перемог жодної радості, слабкий ворог і переможця робить слабким. А от перемогти такого супротивника, як Данило, – і радість, і честь. Сьогодні побачиш, як він зламається. Я наказав проти нього кращих батирів Орди виставити. Учора вони нарешті всі в Сараї зібралися. Воїнів Данила бачив, сину? Вони як жменька землі, кинутої посеред степу, і степ цей для них чужий. Усі, хто спроможний ходити і їздити верхи, прийшли із міста, щоб подивитися на змагання. Побачивши, як нас тут багато, уруси спочатку програють тут… – Батий приклав пальця до скроні, – потім там. – Він кивнув у бік рівнини унизу. – Інакше й бути не може. Вони почуваються курчатами, що потрапили у вовче лігво. Їм забракне мужності, аби чинити гідний опір.

Зацікавившись, Сартак подивився на запону намету, наче намагаючись побачити крізь хутро і повстину. Потім спитав: