Розділ «VIII Хто кого?»

– Правду кажуть, батьку, що це буде не звичайний наадам?

– Так, – підтвердив Батий. – Я вирішив, що трьох звичайних ігрищ буде для мужів мало. Ні під час перегонів, ні під час боротьби, ні в стрільбі з лука кров не проллється. А мала б.

– Навіщо? – здивувався Сартак.

– Щоб Данило побачив, як помирають його люди. Не під час битви, коли смерть косить усіх підряд. Нехай близько побачить. Дивлячись у вічі. Тоді йому стане зрозуміліше, що на нього чекає у разі моєї немилості. – Батий самовдоволено усміхнувся. – Я звелів провести три поєдинки на мечах. Це буде чудове видовище. Корисне. – Він важко підвівся, обпираючись на плече сина. – Ходімо. Час починати.

На білій рівнині всі тільки й чекали цього моменту. Лише Батий підвів праву руку, як у багатотисячних натовпах виник шум, подібний до гуркоту, що передує грому, який тільки зароджується у грозових хмарах. Піднята рука хана впала вниз. Піддані хана відгукнулися на це переможним ревом чудовиська, яке настигло свою здобич і готове її проковтнути. Зверху було видно, як уруси збилися щільніше, мов шукаючи захисту один в одного. Їх великі коні тривожно іржали і ставали дибки, прагнучи залишити таке небезпечне і непривітне місце.

Батий зареготав, спостерігаючи за тим, як вороний жеребець під уруським князем крутиться на місці дзиґою, мотаючи головою і відставивши хвіст.

– Наляканий, – дійшов він висновку і показав пальцем: – І кінь, і вершник.

Сартак теж засміявся і, можливо, вперше в житті, подумав, що теж хоче стати Володарем всесвіту. Стояти на вершині гори, підводити руку і слухати захоплений рев своїх вірних підданих.

– Нехай скачуть, – сказав Батий, і три вершники помчали передавати його побажання.

Початок наадама не обіцяв ніяких несподіванок. Уруси виставили десять кращих вершників, ординці обмежилися тридцятьма. Поки Данило доїхав до Батия, заперечувати було пізно: змагання почалися. Зате вітер встиг остудити гарячу голову князя. Зіскочивши з коня, він поважно наблизився, виконав усі вітальні церемонії і лише після того дозволив собі висловити невдоволення.

– Ти кажеш, нечесно? – звів намальовані брови Батий. – Що нечесно, поясни?

Товмач, який з’явився наче з-під землі, переклав.

– Моїх тільки десять побігло, а твоїх утричі більше, – сказав Данило і, поглянувши назад, побачив, як щільна купка вершників поступово розтягується по дорозі, що пролягла навколо пагорба.

– То й що? – удавано здивувався Батий. – Якщо твої переможуть, то їхня перемога буде втричі значиміша. А якщо ні, то яка різниця?

Сперечатися з ним було марно. Як і нагадувати про те, що коні дружинників не встигли оправитися після тривалого переходу, тоді як ординці зібрали найсильніших, найкращих прудконогих скакунів, зібраних з усієї округи. Не було серед них ні дволіток-даагів, ні навіть чотириліток-хазаланів, а тільки дорослі коні, витривалі й відмінно навчені. Це були змагання із заздалегідь відомими переможцями.

– Хочеш кумису, Даниле? – запитав Батий, посміхаючись. – Приємна кислість змиє гіркоту твоєї поразки.

На його жарт засміявся молодий чоловік у жовтому, як у хана, кожусі. Він сміявся і дивився Данилові в очі, стоячи кількома сажнями вище. Як же хотілося підійти до нього і всадити його вищирені зуби йому ж у горлянку!

– Твій син? – запитав Данило в Батия, а коли той підтвердив, додав: – Справжній чоловік. Чи побачимо, як він стріляє з лука або перемагає в поєдинках?

Сміх Сартака обірвався звуком, який нагадував каркання ворони. Його батько теж перестав посміхатися. Безвинне запитання зачепило болючу рану в його душі. Улюблений син не відзначався у ратних забавах. Ані він сам, ані його кінь ніколи не отримували нагород за перемоги. Як і будь-який ординець, Сартак навчився їздити верхи в ранньому дитинстві, але відтоді не набагато просунувся далі. Так, він непогано сидів у сідлі. Так, він умів натягувати лук і пускати стріли, як це вміли робити всі його однолітки. Щодо єдиноборства, то вперше і востаннє Сартак випробовував свої сили в тринадцятирічному віці, коли його – на очах у всіх – м’яли, топтали і кидали, як шматок тіста. Відразу ж після змагань Батий наказав стратити всіх учасників і глядачів, котрих, на щастя, було небагато. Однак це не допомогло. Хтось уцілів і поширив чутки про немічність і боягузтво спадкоємця Володаря всесвіту. Чи не на це натякав уруський гість?

– Ми краще подивимося, як стріляють і борються твої власні сини, князю, – повільно промовив Батий, цідячи кожне слово. – Де вони? Тобі було звелено з’явитися разом із ними. Сподіваюся, вони вже в дорозі? Інакше з тобою доведеться повестися так, як на те заслуговує всякий неслух.