Розділ «Вибрані твори»

Тоді ж таки взяв він моїх «Волів» і видрукував у «Відродженні» (№ 26). Цензура сконфіскувала це число, але пізно — частина накладу розійшлася по передплатниках. Ага! Не подобається сатирична байка? Нате ж вам! І видрукував ще скількоро в газеті «Народня Воля»[581], що її тоді я редагував. Не всі байки побачили світ. Частенько газета рясніла білими плямами і лишався самий мій підпис під тою плямою. Байки таки справді не подобалися! Це мене остаточно переконало, що ця зброя потрібна і що байка не вмре, як їй пророкують деякі скороспілі літературознавці.

А як почав я ближче знайомитися з творчістю різних байкарів, побачив, що Олесь не помилявсь: створити нову байку — справа надзвичайно складна й важка. Хтось налічив у всій світовій літературі 300 байок і по тому. Всі інші тільки переспіви, тільки варіяції.

Довелося мені розмовляти 1924 року з Дем'яном Бєдним[582] про це. Спитався його:

— Чому ви покинули байкарити? Не чути щось ваших нових байок.

— Та, знаєте, видохся! Нема нових сюжетів. Уже пробував читати різні східні фолкльорні матеріяли. Може, там щось винайду? Так ні ж бо — не витанцьовується!

І от цього 1929 року, під час, віднині досить широко відомої, подорожі українських письменників до Москви, познайомився я з товаришем Іваном Батраком[583], секретарем «Всероссийского Общества Крестьянских Писателей».

Кремезна постать з трохи похмурим, а разом добрячим обличчям. Чорне неслухняне волосся. Тверде підборіддя, що виказує неабияку волю. Дужі, робочі руки.

Новий байкар! Байкар-комуніст, що перейшов тяжке революційне життя. Робітничо-селянська суспільність дає в літературу найкращих своїх представників — і в тому числі в оцей, ніби занепалий, жанр — у байкарство. Значить, байка житиме. Значить, і новому радянському читачеві вона потрібна і корисна. Значить, будуть і нові байки, з новою мораллю, з новими темами і сюжетами. Обмінюємось своїми книжками і бачимо, що не помиляємося. Книжка байок Батракових розгортається відразу у поїзді, блокнот і олівець із собою, і, поки в далекому Бугуруслані добуваю невідомі Шевченкові матеріяли, десяток байок, що про них нижче пишу, готові.

Хай читачі самі скажуть, чи не захоплююся я, вбачаючи в Батракові свіжу силу, одного з тих, хто, як Крапіва в білорусів, як Блакитний-Проноза, Ярошенко[584], Годованець[585] та й я, якщо хочете, у нас, українців, намагається обновити байку, сповнити її новим змістом і пристосувати ту стародавню невмирущу форму до наших обставин.

Як це вдається Батракові, побачимо далі. Тим часом треба зазнайомити трохи читачів з його особистим життям, тяжкою путтю самоука-революціонера, що впертою навдивовижу працею пробив собі стежку в літературі і, безперечно, здобуде в ній собі певне ім'я і як творець, і як організатор.

Справжнє прізвище Івана Батрака — Козловський, а ім'я та по-батькові на диво збіглося з його великим російським попередником — Криловим[586] — Іван Андрійович. Народився він 1892 року 29-го лютого (ст. ст.) у білоруському селі Мале Гольцево, Коханівського району на Оршанщині. Батьки — неписьменні хлібороби. Вчитися хлопцеві дуже кортіло, але зі школи його викинули за карикатуру на одного вчителя — без права вступу. Накупив книжок: Пушкіна[587], Лєрмонтова[588], Гоголя[589], Некрасова[590] і двохтомову хрестоматію «Из родной литературы». Іде в поле і читає. Одного разу батько розлютився, видер із рук книгу і приобіцяв усі попалити, якщо й надалі буде так захоплюватися ними. Знайомі картини мало не для всіх з селянських письменників! І так само знайома дилема: або-або. Лишатися на селі й закиснути в сільському консерватизмові чи здобувати за всяку ціну освіти, бити стежку на місто.

Позичає юнак Іван Козловський 10 карб, на дорогу і, супроти волі батьків, мандрує з цим капіталом і клунком за плечима у Пітер мрячливої осени 1912 року. Незнайоме місто тяжким безробіттям зустріло парубка. Хоч, зрештою, аж через три місяці, дістав він працю ремонтного робітника на Миколаївській залізниці, а ввечорі одвідував курси гр. Паніної[591], та ледве до весни дотяг. Від голодування почалася страшна хвороба — цинга. Кривавими шматками одривалися ясна, випадали зуби. Ноги вкрилися синіми плямами і в кінці одмовилися зовсім служити. Одвезли в лікарню.

Пригадую, як 1921 року, тут у Харкові, я працював чорноробом на заводі «Серп і Молот». Щодня доводилося вимірювати 12 кілометрів, а в партійні дні — 24. Одержував аж 800 крб. на тиждень, тобто на 3 з гаком фунти хліба (250 крб. фунт тоді коштував). Ну й теж доходивсь до цинги... Але це час був радянський. Був могутній товариський колектив — партія, що не дала загинути. Була така-сяка освіта, що давала змогу по ночах писати і друкувати за допомогою небіжчика товариша Блакитного у «Вістях» дописи про цей завод. І, коли я попав у лікарню з розбитою пилою ногою, мені не довелося шукати праці — я опинився редактором «Селянської Правди» і почав друкувати в ній свої байки, що склали потім «Байківницю». Це був 1921 рік.

А Батрак поневірявсь 1912 року, року Ленського розстрілу, чорної реакції, жив у брудній касарні, де після получки були п'яні сварки, бійки. Він мусив боротися за освіту. Мусив шукати товаришів-однодумців. І він їх знайшов тамо ж, на курсах Паніної. Це був, насамперед, пролетарський поет Маширов-Самобитнік[592]. Через нього та інших товаришів Козловський зв'язується з гуртком «правдистів» і посилає в «Правду» свої перші вірші, що й друкуються там за ініціялами И. К. Тоді ж одержує він секретку від Дем'яна Бєдного зі щирим привітом за байку «Мужик и вор». Видрукувати її не довелося через цензурні умови.

Відтоді став Козловський робкором «Правди», а разом втягнувсь у робітничий рух, зустрівсь з меншовиками-ліквідаторами і боровсь із ними по боці «правдистів». Так дійшло до початку війни. Шовіністичний чад не захопив його. Навпаки, він з групою робітників соцдемократів складає статті проти війни, і Самобитнік випускає їх нелегальним збірником «Рабочий Голос», на шапірографі. Збірник має успіх, і це призводить до думки конче мати свою запільну друкарню. В той час тов. Козловський уже справжній більшовик, представник від свого району в Петербурзькому Комітеті РСДРП(б)[593]. Доручення організувати друкарню дається йому. Та довелося не тільки організовувати, але й самому навчитися складати й друкувати, бо складач, що був узявсь допомагати, збоягузив і щез. Власними руками випустив тов. Козловський перше число органу Петербурзького Комітету Більшовиків «Пролетарский Голос». Друкарня запрацювала на славу!

Та от готується першотравнева відозва 1915 року. Не встиг тов. Козловський заповнити першу верстатку, — в двері лізуть товсті пики жандарів. Запільна робота скінчена...

Півроку до суду в тюрязі. Прийшов батько з села, каже:

— Ой синку, синку! Казав я тобі — не займайся політикою!

Проте там хоч читати можна. Старі знайомі — Шекспір, Ґете, історія філософії...

Та от 8 жовтня 1915 року військово-окружний суд засуджує на 8 років каторги разом із другим більшовиком тов. Петровим. Пересильна тюрма. Кайдани. В камері мусило бути двадцять чоловік, фактично сиділо — 45. Спали на столах, на асфальтовій підлозі. Вдень змушували дерти на паклю старе мотуззя, линви. Від тютюну і пилюки мотузяної нічим дихати. Слабий товариш Петров згорів за два тижні від туберкульозу. Лікар тюремний казав: