Розділ «Вибрані твори»

31 грудня 28 року

Після цього листа побували в редакції «Плугу» представники комуни «Авангард» і привезли зачитаний до плям і дір № нашого журналу, одержавши навзамін новий. З їхніх слів і наведеного листа видно, що Д. Гуменна правдиво описала комуну і якщо схибила, так, може, тим, що надто правдиво, надто довірливо поставилася до слів декотрих товаришів. Комунари хочуть взяти провину Гладкова на себе, обвинувачують, що авторка «безконтрольно ставилася до слів тов. Ананка» і «поважно до несерйозного словоплетіння». Мусимо стати на захист авторки: комунари не спростовують факта самої розмови, тобто Д. Гуменна її не вигадала, і із її передачі не видно, щоб це був «жарт» (правда, Ф. Гладков у своєму листі чогось, очевидно не дуже вчитавшись в український текст, бере на себе те, що переказано зовсім не про нього, а про інших розмовників). Отже, розмова була і Д. Гуменна мала право її описати.

Друге. Чи вигадав щось т. Ананко? Не беремося стверджувати, але вбачаємо суперечливості в листі Ф. Гладкова. Спочатку він пише: «Я не помню ни одного случая, чтобы я вообще говорил с кем-нибудь по зтому вопросу», а через скілька рядків заявляє: «Извращения национальной политики на Украине я видел очень часто, и если, м. б., и был случайный разговор с кем-нибудь на зту тему»... і т. д.

Ми ніяк не можемо догадатися, що саме вважає Ф. Гладков за «извращения национальной политики на Украине», та ще які трапляються «часто». Ми певні, що він мусить про це нам написати, бо замовчувати які-будь «извращения» — це значить потурати їм. Проте переконані, що людина, котра може написати «националистическое чванство в манере петлюровцев или того же Хвильового», людина, що врівень ставить контрреволюцію і нашого товариша-комуніста, котрий, щоправда, був схибив, але ж ніяк не заслуговує на те, щоб його ставили на одну дошку з петлюрівцями — така людина об'єктивно може наговорити не одному Ананкові такого, що потім десять розумних не розберуть і самому Ананкові доведеться говорити, що все це — жарт.

Ми зовсім не хочемо сказати, що Ф. Гладков суб'єктивно є українофоб і русотяп, ми ніяк не згодні з «Червоним Перцем»[552], що прирівняв Ф. Гладкова до Валуєва, але ми ще раз стверджуємо те, що написали в своєму листі до Ф. Гладкова: «грешки» у нього таки є, вони виявляються навіть у його «спростованні», він плутає в українських справах і, вільно чи невільно, шкодить. Коли б Ф. Гладков був людиною, що дійсно хотіла б допомогти комунарам розібратися в справах національної культури, він би написав у своєму листі до нас, крім того, що він за переклади з української мови (адже ми знаємо один погляд на ці переклади як на засіб збагатити культурні надбання російської культури, задоволити вимоги російського читача, а не як засіб інтернаціонального єднання, взаємного обізнання й допомоги). Ми не закидаємо цього Ф. Гладкову, бо не знаємо, як саме він про це гадає, але думаємо, що в своєму листі він міг би, за інших умовин, написати не про те, чого він ніби не говорив комунарам, але про те, що він їм радив. От добре було б, коли б він їм порадив передплачувати більше українських журналів, купити в бібліотеку більше українських книжок, удосконалитися в українській мові, бо це є могутній засіб соціялістичного будівництва на Україні — і це комунари, як видно з їхнього листа, починають розуміти. Адже ж, здається, нічого цього Ф. Гладков їм не говорив. А ми, культурні робітники на Україні, якісь чудні: звикли вважати за свого приятеля не того, хто нам не перешкоджає, а того, хто нам допомагає... А Ф. Гладков своєю книжкою «Комуна Авангард» нам перешкодив, бо понаписував там нісенітниць.

Ми віримо, що він щиро обурений з наших закидів, але віримо і в те, що коли він більше обізнається колись в українських справах, — побачить, що він помилився і зробив нам погану послугу. Знаєте, як давніше казали цілком щиро люди:

— А знаєте, я — тоже малоросс!

І цілком таки щиро гадали, що роблять нам цим приємність, і, знов таки цілком щиро, дивувалися, що ми ніяк не раділи з такої приємної заяви, а навпаки, копилили губу.

Ф. Гладков мусить зрозуміти, що його заява, що він, мовляв, «с юных лет, живя среди украинского населення, привык любить и язык, и литературу, и музыку зтого народа», трішки аналогічна до цього «тоже малоросса» і нас аж ніяк не вражає.

Ми, культурні робітники на Україні, зовсім не вимагаємо ні від кого любови до нашої музики чи там мови й літератури. Ми самі можемо далеко більше своєї рідної любити літературу російську, мову французьку, музику німецьку і т. інше. Не в тім річ, не в любові, не в знанні навіть, а в тім, щоб визнати потребу розвитку цього національного надбання для соціялістичного будівництва, щоб допомагати активно цьому розвиткові для скорішого й ліпшого підйому широких народніх мас, насамперед селянства, бо це найлегший і найвірніший спосіб наблизити їх до інтернаціональної культури, прискорити наближення соціялізму. Про це говорила Д. Гуменна в комуні «Авангард» і про це вона (слухайте, т. т. комунари!) — «лучче сказанула, писанула»...

Вже ця стаття була написана, як редакція одержала ще одного цікавого листа — від одного з головних героїв інциденту з комуною «Авангард» — Костя Ананка.

Друкуємо його в цілому, як і інші листи:

Мої зауваження

Опис т. Гуменною нашої комуни «Авангард» в № 10 «Плугу» був надзвичайно радо прийнятий.

Прийнятий радо тому, що він складений не сухим, відчитним язиком (скільки корів, коней і т. д.), а художньо, так, що з цікавістю читається навіть малописьменним читачем.

До цього часу нашу комуну відвідували російські письменники, цікавились нашим життям, допомагали нам порадами в культурно-освітній роботі тощо, а українських письменників це нібито не торкалося, вони мало заїжджали до комуни, в той час як до комуни їм ближче, ніж росіянам. Комуна ж потрібувала й потрібує допомоги в організації освітніх її справ.

Т. Гуменна в своєму листі в більшості малює типів комуни надзвичайно вдало, хоч декого трохи й невірно, проте цікаво й корисно. В одному мені не хочеться погодитися з т. Гуменною — це в тому, ніби в комуні вороже зустрічають українізацію. По-перше, та розмова, що була з т. Гуменною про українізацію, велася в жартовливих тонах, про що я потім попередив т. Гуменну, кажучи, що українізація провадиться в комуні ніяк не меншим темпом, ніж навколо.

Про Гладкова та Панферова[553] було теж повідомлено в жартовливій формі, хоч т. Панферов дійсно такої думки, як наводить т. Гуменна в розмові з учительством. Далі, як зразок перекрученої мови, т. Гуменна наводить дослівно виступ одного т-ша на комсомольських зборах. Треба зазначити, що це не типовий зразок, бо саме цей товариш весь час до вступу в комуну виховувався в російському оточенні і все-таки намагався говорити по-українському.

Тепер про побут. Хоч як мене т. т. з «Плугу» не запевняли, що нічого схожого на розпусту, за Гуменною, у нашій комуні немає, але приведена розмова з Чернишовою, її, Чернишовшині, слова про те, що «Середа — це півень до дівчат», що «в комуні не розбереш, хто з ким живе», «кожне перепробувало з десятьма жити», «як кури — де впіймав, там і закотив», зовсім не відповідають дійсному станові речей. Ці слова Чернишовші не зустрічають протесту з боку т. Гуменної[554]. Як на мене, це питання треба було б яскравіше змалювати. Як стоїть питання побуту в умовинах комуни в дійсності? На погляд комунарів і мій особистий, справа в цій галузі нашого життя стоїть так: над утворенням нового побуту ми бились весь час існування комуни, бились більше навіть, як над господарчими формами, та так і покинули, не знайшовши якихось нових форм. Покинули в надії, що нарешті більше освічені люди нашої пролетарської держави колись більше зацікавляться нашим життям і допоможуть нам в цій справі, дадуть свої висновки і певний напрямок.

Т. Гуменна була б дуже добре зробила, коли б, помітивши негативні боки в нашому побуті, поставила це питання на обговорення разом з нею ж на якій-небудь організації комуни (партосередок, комсомол, актив комуни і т. д.). Воно б було й реальніше, і корисніше в дійсності.