Розділ «Вибрані твори»

Молодий татарчук, почувши розмову про фізіологічні досліди з пересадкою серця, переливанням крови та омолоджуванням, що ведуть мало не до безсмертя людського, переконано заявляє: «Наука нікуди не годиться. Чому ж бо вчені Леніна не оживили? Чому йому іншого серця не вклали? Нової крови в хорі жили не влили?» — Вагон співчутливо зідхає. Тяжко зідхає і паротяг, спиняючись, нарешті, коло степової невеличкої станції — Бугуруслану. Звідси три кілометри до міста.

Ніч місячна, дорога аж льодова зі скаженого морозу, коні навскач самі, щоб зігрітися, через довгу греблю, через болото, через міст на річці Кінелі.

На високому березі вільно розкинулося двадцятитисячне містечко. Зрідка витикаються двохповерхові будинки. Тяжать над містечком великі споруди церков. Така собі наша Прилука чи Золотоноша. Тільки нема на околицях білих хаток — скрізь дерево. У дощатих повітках і худоба: хто не завів у ці люті морози корів та телят до хати — загинула худоба.

Мов ведмідь, рухається заспаний бугурусланський міщанин Чернов, що держить «номери» для приїжджих. Дізнається, що шукаю Н. Смоляк: «Знаю, знаю, дуже її всі поважають здавна. Притулок для дітей колись була заснувала. Бідним допомагала. І чоловік її добрящий був. Тепер у бідності вдова живе. Гаразд, що допоможете!»

Не дуже довіряю Чернову — «з бувших», видимо, він, знав кращі роки і на теперешній лад ремствує. Може, тому й усіх «бувших» поважає. Проте, наливаючися разом із ним уранці «чайком» з величезного самовару, слухаю оповідь про тяжкі роки голоду на Поволожжі, коли тут у Бугуруслані, а ще гірш у Бузулуці було: їли люди людей, мерли цілими родинами, нікому ховати було... З одинадцяти членів родини мого господаря тільки троє лишилося...

Вранці все містечко геть окутане клубами диму. Він стелеться непроглядною пеленою вулицями, і мені важко побачити вивіски потрібних установ. Оформивши своє перебування в Бугуруслані, дізнавшись про переказ грошей і про те, що на денаціоналізацію будинку Н. Смоляк розраховувати нічого — іду до неї.

Маленька кімната геть заставлена старою меблею. В кутку великий чорний кіот з образами. Над ліжком — богородиця. В другому кутку — в'язанка дров. Бідність і сліди давнього, іншого, забезпеченого життя. Великий хазяйчин портрет, що трохи нагадує Н. К. Крупську[577] — це колись висів у сирітському домі, де начальникувала була Н. Смоляк: «Хотіла була там вік звікувати, та от не довелося... Живу тепер тим, що антимінси для церков малюю...» Показує антимінс, гарно таки змальований тушшю. В хаті ще якісь жінки, одна горбата, подібні до колишніх «приживалок» чи то до «странниць». Відхиляю розмову на «божественні» теми — це, мовляв, справа приватна, а от де малюнки?

З кошика витягається кардонна палятурка якоїсь бухгальтерської чи що книги, а гам, перекладені білими аркушами паперу, дорогоцінні картини. Виявляється, що І. Брикові написав був А. Картин опис із деякими помилками.

Погляд спиняється, насамперед, на чудовій сепії, що іменувалася досі «Портрет киргизки N., няньки Наташеньки».

Розкривається «псевдонім». Не N., а Катя, підліток, її старша сестра була нянькою в дітей Ускова, а це — те, що звалося «попихач». Ще молодою вмерла Катя з сухот... Не однораз малював її Т. Шевченко (в Третяковці є ще одна «киргизка», подібна до Каті, — тепер та сепія теж ув Інституті Шевченка в Харкові). Гарна була дівчинка. Це вона на картині ставить світильник на киргизькому кладовищі, щоб заблукалі в степу йшли на вогонь. Була ще одна сепія: та ж Катя ставить мисочку з прісною водою на могилі, щоб пили її птиці — кругом же вода солона. Освітлення денне... Не пам'ятають уже, кому подарував Т. Шевченко ту картину. Десь, мабуть, загинула... Кажуть, що в Оренбурзьких степах у козаків ще збереглися якісь малюнки Шевченкові,— може, там колись знайдеться...

Друга сепія в тих самих темних тонах — мати хазяйчина, Агата Омелянівна Ускова зі старшою донею — «Наташенькою». Мати вмерла 1897 р. у Бугуруслані, а похована у Москві, де й чоловік. Наташенька була квола дитина, передчасно народилась. Маленька голова на тоненькій шийці — аж у глечик уходила, як молоком годували, Т. Шевченко їй верблюжого давав — вигодував. Було їй п'ять років, а виглядала на три. Здивувалися колись, як вона прочитала напис на медалі на честь Берга, чи що. Померла «Наташенька» уже в революцію — 18 липня 1918 року, ту-то ж, у Бугуруслані...

Далі йдуть акварелі. На першій — літня резиденція коменданта фортеці (чомусь червоні прапори на ній!). Серед саду, що в щоденнику Т. Шевченко називає повсякчас «городом». Це — кілометри 1 ? від форту. На задньому плані акварелі — альтанка, де Т. Шевченко «мережив» свої вірші та з попущення комендантового малював.

Друга акварель у ясних тонах — «Вид форту з моря». На березі — ятка. Там десь і крамничка Зігмонтовських, куди заходив Т. Ш., називаючи подружжя «Філімоном і Бавкідою». Змальовані італійським олівцем портрети Зігмонтовських тепер теж у Шевченківському Інституті, передані туди з «Третяковки».

Далі йдуть — «Місячна ніч», що тепер на виставці у будинкові літератури ім. Блакитного спиняє особливо увагу знавців, та «Степ після заходу сонця» — на обрію фортова батарея.

Нарешті акварель, що іменувалася в листі до І. Брика «Загальний вид форту». Насправді, це — посадка на «городі» й приладдя для поливки, або «чигир».

Кінчає колекцію портрет Ускова.

Відкладаємо малюнки й беремося до фотографій, їх робив Усков, а не Шевченко — це насамперед. По-друге: і тут багато помилок у попередньому описові.

1) На першій — Агата Омелянівна з двома дочками. Була ще одна молодша — Лідія, вмерла вже.

2) Група: ветврач Алексєєв, Бурцев, Агата Омелянівна, Софія Олександрівна Бурцева, лікар Гейне, Наташа, дівчина Анюта.

3) Серед красунь-киргизок посередині Нур-Бібі. Приходила до Ускових з кільцем у носі, ніяк не могли відучити від цього звичаю.