Розділ «Вибрані твори»

Літературна газета — необхідний порадник кожного активіста, учителя, бібліотекаря, учнівської молоді.

Кожна школа й бібліотека, кожний робітничий клюб і сельбуд, кожна юнсекція мусять передплачувати й поширювати «Літературну газету».

(З оголошення)

нженір закінчив якусь споруду для громадського користування: залізницю, міст, пароплав, елеватор, млин. Приходить експертна комісія і каже тим, хто має прийняти ту споруду для використання: добре зроблене чи ні, годиться чи не годиться. І коли експертиза неправдива, коли сказала на добре — погане чи на погане — добре, ту експертизу тягнуть до суду й карають за обман громади.

Придивіться уважніше до оголошення «Літературної газети»[601], органу Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП). Вона сама називає себе «необхідним порадником», приобіцює давати «марксистську критичну оцінку поточним фактам і явищам мистецтва». Немає числа цієї газети, де б вона не підкреслювала цього свого амплуа, часто-густо додаючи (прохаємо, мовляв, не сплутувати з іншими!), що критика «Літ[ературної] газети» не просто собі марксистська критика, а «ортодоксальна», «витримана», «справжня» і т. д. Про це пише вона не тільки в загальних статтях, але й у відповідях окремим читачам. Наприклад], у № 14 стор. 7 відповідь К. Малишкові: «Літ. газета по змозі негайно подає витримані марксистські рецензії на нові книжки».

І от у черговому за цією відповіддю числі (№ 15, стор. 5) подає, дійсно не дуже барячись, ця газета рецензію на видану видавництвом «Плужанин» повість С. Добровольського[602] «Залізний кінь».

Ви думаєте, що орган Всеукраїнської спілки пролетарських письменників зрадів, що на Радянській Україні вийшла перша книжка кубанського автора, що, таким чином, нова Кубань демонструє приєднання до загальноукраїнської радянської культури? Ви думаєте, що там відзначено хоч єдиним словом про те, що це є наслідок упертої боротьби за радянську Кубань, диктовану вирішеннями компартії, вирішення нацпитання і що, очевидно, за цією першою ластівкою полетять незабаром інші — та й уже полетіли, бо ДВУ видало збірки поезій Тв. Луценка[603] та Н. Щербини[604]. Ви думаєте, що «Літ. газета» підтримала хоч єдиним словом піонерів української радянської літератури на Кубані, що нечисленним гуртком боряться з проявами козацького, куркулячого шовінізму маненькою «Червоною газетою», видаваною в Ростові, ширять комуністичні думки серед напівписьменного населення Кубанщини?

Нічогісінько подібного не почуєте, не побачите, хоч сама «Літ. газета» напевно чула і бачила, як нещодавно «Червоний шлях» навіть спеціальне число кубанське випустив, щоб ознайомити тутешнього читача з життям наших кубанських товаришів і підтримати їх. Усе це мало обходить «витриманий» орган. Він «ортодоксально» заявляє, «що трактор (в розумінні машинізації господарства) є дійсно великий культурно-господарчий чинник в житті і побуті нашого села — це так. Але брати заяложену тему дрібного оповідання чи вірша для повісти — не варт було». Чуєте, повістярі наші: не беріть трактора за тему, «Літ. газета» не дозволяє, а вона знає, це ж бо марксистський необхідний літературний порадник.

Віршик про трактора — це можна. Ну, оповідання, як от Іван Ле[605] колись написав — це так-сяк. Дарма, що в наступному (16) числі подається рецензія на повість другого плужанина Павла Хуторського[606] «Трактори», де написано: «Названа повість безперечно дасть авторові ім'я і серед широких мас». Кінчається рецензія, щоправда, знов відворотним абзацом: «Загалом „Трактори“ розробляють у прозі поширений у сучасній поезії мотив, що став уже набридлим штампом. І тільки, як перший ширший твір прозовий на цю тему, він має певне значіння».

Отже, «Трактори» П. Хуторського дістали від «Літ. газети» загалом напівприхильну оцінку. Мало того: в словах «перший ширший твір» видно, що припускається поява ще таких же, тільки кращих формально, творів. А в попередньому числі сама тема «трактор» уважається за непридатну. Читач скаже: так то різні люди писали, про Хуторського Л. Підгайний[607], а про С. Добровольського Петро Колесник[608]. Таж в одній газеті, в сусідніх числах, за два тижні думка редакції навряд чи змінилась, а в редакції там аж п'ять марксистських критиків: В. Коряк, Л. Смілянський[609], М. Терещенко[610] і С. Щупак[611] на чолі з відповідальним редактором Б. Коваленком[612]. Могли б доглянути.

Та не про те, власне, річ. Не думаємо ми сперечатися з пролетарськими письменниками й говорити, приміром, що споруди Дніпрельстану, хоч і як описані в поезії ким треба й ким не треба, не стали й не стануть «заяложеним штампом»; і все ж ця тема годиться для великих прозових річей, так само, як і тракторні колони на селі. Справа в тім, як писати, щоб не було штампом. Адже так? Адже те, що «є дійсно великий культурно-господарчий чинник в житті і побуті», не може бути викинутий з літератури будь-якого типу й форми, будь-якого жанру. Ми зовсім не вважаємо це за ортодоксальне марксистське твердження, бо боїмось, щоб нас вульгаризаторами не назвали.

Отже, годі про це, не думаємо ми розбирати формальний бік «Залізного коня» й спинятися на тім, що автор рецензії, приділивши два величеньких стовпчики петиту для «розносу» автора (що з ним рахуватися — невідомий нікому-бо ще, сидить там десь на Кубані — бий, ніхто нічого не скаже!)— кінчає свій «рознос» трьома рядками: «У цілому море отаких недоречностів, пересолювань тягнуть і хороші сторони твору, які безперечно є». Що «Літ. газета» ортографічно найбезграмотніше літературне видання на Україні, всі добре знають, тому й цю цитату можна все ж таки зрозуміти, не обманюючись буквальністю надрукованого. Але гадаємо, що зацікавитися може читач: які ж справді є безперечні «хороші сторони, що тягнуть у море», по виписаних витриманим рецензентом «недоречностів». Відповіді у цій докладній рецензії він не знайде, як не знайде він і в цій статті, бо, вже сказано, сперечатися про формальні моменти ми тут не будемо. Зазначимо тільки, що рецензентам «Літ. газети» інколи треба відзначати тільки негативні сторони літературних явищ, іноді тільки позитивні. На те й ортодоксія. Бий в одну точку, так вірніше. Одне слово — тактика й стратегія, дарма, що в київських вуспівців вона часто-густо з харківськими не збігається.

Та ближче до теми, каже нетерплячий читач. Добре. Починається рецензія на «Залізного коня» таким твердженням про цю повість: «Вона може стати за зразок художньої та ідеологічної невитривалости».

Шукаємо доказів і знаходимо найтяжче на сьогоднішній день політичне обвинувачення. Авторові, вказується, «належить ідея переварювання куркуля в колективному горні». На доказ наводяться слова одного з героїв, підкуркульника, і опис того, як куркуль захоплено оповідає про свій плян організувати фальшивий колектив. Автор рецензії прекрасно розуміє, що це той самий правий ухил, з яким так завзято бореться зараз компартія. Редакція знає про це, мабуть, іще краще, бо саме вона відзначує це місце рецензії напівжирними літерами — зверніть увагу, громадяне, яку штуку «Плужанин» випустив. Куди ті й ті, мовляв, дивляться, що їм дивитися слід.

Чи треба говорити, що в повісті, спочатку й до кінця направленої проти куркульства, в повісті, за тему котрої служить фальшивий колектив, організований куркулем і розкритий незаможниками, в повісті, за фабулу котрої править переможна боротьба незаможників проти куркуля і його змагання захопити трактор — шукати симпатій до куркуля — це значить свідомо брехати, свідомо обманювати читача, свідомо провокувати! Все це ми адресуємо рецензентові. Редакція, звичайно, могла не читати твору й довіритися своєму співробітникові. Але що повинна робити редакція, коли бачить там суворе обвинувачення, те обвинувачення, за яке карає і партійний, і радянський суд — обвинувачення в підтримці куркулячої ідеології, ідеології ворогів пролетаріяту? Може, вона, замість підкреслювати чорнилами, дала б іще комусь зі своїх витриманих співробітників перевірити й тоді б стріляла зі своєї літературної гармати. Ніяких приміток, зірок чи там іще чогось коло рецензії нема — формальний закон у таких випадках говорить, що редакція солідаризується з написаним і відповідає цілком за нього.

Оце і є тема нашої статті. Критик, тим більше критик, що виступає в реклямованій ролі «порадника для кожного активіста», критик, що пише в органі, який хоче, щоб його передплачувала кожна школа, кожний клюб і сельбуд, — такий критик подібний до згадуваного вище експерта і мусить відповідати в суді за свої неправдиві твердження, за обман громадянства, за брехню в друкованому слові.

І ми, робітники видавництва «Плужанин», що випустили повість С. Добровольського «Залізний кінь», уважаючи її, попри всю, може, формальну недосконалість корисним, пожиточним чтивом для радянського читача, чтивом, що кріпить революційну свідомість і бореться проти куркульні одверто і ясно, — ми так і чинимо: звертаємось до суду.

Ми вимагаємо, насамперед, щоб редакція «Літературної газети» сама перед лицем свого читача засудила свій вчинок.

Ми вимагаємо, щоб ВУСПП указав своєму органові, що прапор марксистської критики треба плекати й не паскудити необережними вчинками, недостойними цього наіменування.

Ми просимо читачів «Залізного коня» самим відгукнутися на цю повість і винести свій вирок. Зробіть суди над «Залізним конем», над його автором, над його книжкою, над видавництвом. Незаможники, члени комун і колективів, батрацтво радгоспів, робітничий читацький актив — це ваше діло, і ми ждемо вашого слова.