Розділ «Вибрані твори»

— Зря їсте казенний хліб!

Щодня виносили з цього пекельного місця по чотирі чоловіка на кладовище. Мало доводилося «казенного хліба» знищувати...

Нарешті «камінний мішок» — Шліссельбург, звідки виходили або мертвими, або божевільними, або сивими старцями.

Єдиною розвагою — чудесна бібліотека, та яка — нелегальна бібліотека в страшній Шліссельбурзькій тюрмі! Організували її арештанти так: з «волею» переписувалися за допомогою секретного атраменту. В тюремну палятурню приносили потрібні книги. Там їх оправляли, приклеювали до них титульні сторінки з якоїсь релігійної книги і так віддавали яке-небудь «житіє святого» в бібліотеку. Мало не до лютневої революції існувала ця нелегальна бібліотека, доки її не провалив один арештант, де-Ляссі, карник, що до нього випадково попала отака запільна книжка.

Таким чином Козловський продовжує освіту. В Шліссельбурзі навчається французької, німецької мови. Йому ж тільки 25 років! Не шкодить і те, що знову лежить у лікарні з цингою.

Але з тюремної газети «Інвалід» поміж рядками чути, як наростає революційна гроза. І от 1917 року прийшли робітники порохових заводів визволяти братів. Тов. Козловський пише вірша:

Начальник тюрмы — не начальник,

Лопнули старые крепи,

Звонко стучат наковальни,

Падают, лязгая, цепи!

Тягне знову у рідне місто Петроград. Там гарячкова організаційна праця, там старий товариш поет — Самобитнік видає журнал «Грядущеє» і містить скількоро віршів Івана Кедра — тюремне прізвище тов. Козловського. Туди незабаром приїздить тов. Ленін готувати переможне повстання пролетаріяту. Спочивати ніколи. Всі більшовики, кожний на своєму місці, мусять взяти участь у захопленні влади. На батьківщину, до Орші, працювати в парткомі, в Раді Депутатів, в газеті «Набат».

Тим часом наступають німці, реквізують хліб, худобу. Луснув терпець у селян села Гольцево: вбили двох німців і закинули в льох. Прийшов карний загін, оточив село, обстріляв з кулеметів і запалив з усіх боків. Усім своїм майном розплатились селяни за свій учинок. Разом із хатою Козловських згоріла бібліотечка Івана Андрійовича з усіма його писаннями. Це вже вдруге: коли його арештовували, батьки з переляку самі спалили всі його книги й рукописи.

Неважно! Треба працювати, хоч горлом уже іде кров. Старий батько тепер, хоч і тяжко йому, іншої співає:

— Ти, синку, правильну лінію взяв! Продовжуйте вашу роботу. Хай вам бог помагає!

Хоч і без бога, але треба ліквідувати лівоесерівське повстання, а поміж партійною і радянською працею трохи віддавати сили і культурній. Засновується Оршанський Пролеткульт, випускає збірничок «Песни прошлого», куди ввіходять і деякі вірші Козловського.

Революційна доля капризна: 1920 року бачимо тов. Козловського аж у Ростові-на-Дону. Партробота, а разом, як завжди, вчення.

Донський Університет нічого, крім метрики, для вступу не вимагає — і от стара мрія здійснюється. Козловський — студент. Здає зачоти і 1921 року перебирається в Москву на економічний відділ Першого Московського Державного Університету і там, нарешті, закінчує свою освіту. Водночас працює в газеті «Беднота». Там друкується байка «Река», вперше за псевдонімом Івана Батрака.

Розпочинаються нові літературні зв'язки — Дорогойченко, Замойський, Завалішин, Ревякін, Беккер[594] та інші. Вони засновують 1924 року літгурток, що потім (1928) стає на чолі «Всероссийского Общества Крестьянских Писателей».

Видатну організаційну й ідеологічну роботу провадить там Іван Батрак, борючись насамперед з рештками слинявого народницького підходу до селянських письменників, що панував у спілці ВОКП до того часу. Перший з'їзд селянських письменників РСФРР 1929 року, де товариш Батрак виступив з доповіддю «Шляхи розвитку селянської літератури», кладе нову грань у житті ВОКП. Ухвалені з'їздом матеріяли для плятформи, аналогічні плятформі нашого «Плугу». ВОКП одна зі складових частин федерації радянських письменників, і представником у секретаріяті цієї федерації від ВОКП є тов. Іван Батрак.

Тепер він виключно має змогу взятися до літератури. Тяжкою працею, як бачимо, дійшов до того — і я гадаю, що не зробив помилки, так довго спиняючись на основних моментах його життєпису. Він — повчальний. Він показує, яким тернистим шляхом іде нова робітничо-селянська інтелігенція, як у страшних боях з життям народжуються нові культурні сили. Вони не можуть не перемогти, не можуть не завоювати літератури і не створити в ній нових, ще небачених, цінностей. Правду каже Максим Ґорький[595]: