Розділ «Вибрані твори»

Першими ластівками з письменників, що завітали до нашої комуни, були: з російських письменників — т. Гладков, з українських — т. Гуменна. Сподіваюся, що це тільки початок зв'язку письменників з колективізацією і колективістами, що надалі він безперечно зміцниться, набуде характеру не «дачної прогулянки», а справжнього бажання вивчити наш побут, а також допомогти нам перебороти свою некультурність, ту некультурність, про яку пише, між іншим, і т. Гуменна в своїх нарисах.

Кость Ананко

Що додає лист т. К. Ананка до зачепленої теми? Перше: Ф. Гладков може заспокоїтися — з учительством говорив безпосередньо не він, а його супутник, хоч «общение» мав і він (див. листа). Друге: т. Ананкові, як ми вже догадувалися й раніш, доводиться обертати розмову хоч не на жарт, так на напівжарт, і т. д.

Звичайно, їм незручно перед своїм колишнім гостем... Звичайно, Ф. Гладков їх налякав — ото, мовляв, устряли в історію! Нас лист од Гладкова не лякає.

Отож усю справу ми будемо вважати за вичерпану, коли ще й учителі, безпосередні співрозмовці, напишуть до нас, що саме вони говорили й чули і що саме з того було «жартом».

А головніше: видно, як сприймає авдиторія — радянська авдиторія — листи Д. Гуменної. Вона зраділа, побачивши живе, правдиве слово і не побачивши ніякої «єфремовської» контрреволюційної концепції, що накидає авторці суворий критик із «Критики». Отож ми маємо право кінчити тим, чим були почали: наші закиди молодим письменникам зчаста бувають нерозважні, вони не допомагають, а «угроблюють» їх, не виправляють, а зневіряють, голомшать.

Треба уважніше читати й уважніше критикувати.

По шевченковські малюнки[555]

е 1914 року журнал «Україна» ч. II подав за іншими часописами, що Надія Смоляк, дочка Іраклія Ускова[556], коменданта Новопетровської фортеці, де кінчав своє заслання Тарас Шевченко, продає Шевченкові малюнки, числом вісім.

Імперіялістична війна, а далі революційна хуртовина занесли були сліди до Надії Смоляк, і аж 1915 року в часопису львівському «Стара Україна» ч. III—IV Іван Брик[557]друкує повідомлення «Пам'ятки по Шевченкові в родині Ускових». Автор переказує досить довгу переписку зі спадкоємцями Ускова, що звернулися до Українського Народнього Дому з пропозицією придбати 8 малюнків, 20 фотографій та один лист, що збереглися в них і що немовби оцінені київськими знавцями на 5000 червоних радянських карбованців. У листі, датованому 8-ХІ. 1924, лікар А. Картин, одружений на Анні Павловні, унучці Ускова (приймачці його дочки Наталки), подає більш-менш детальний опис двох картин (сепій), шести акварелів та 15 фотографій «роботи Т. Шевченка». Останнє невірно: фотографії стосуються пізніших років і роблені, очевидно, Усковим, а не Шевченком, що, між іншим, до фотографії ставивсь не дуже прихильно[558]: «Хоч як фотографія заманчива, та нема в ній вищого мистецтва» (лист до Б. Залєського[559], 10/VI-1856 р.).

Іван Брик не подає прізвища автора листів до нього, «не будучи до того уповноваженим». Чому лікар А. Каршин ховавсь? Оказується, що Анна Павловна, бувши перед тим у Києві, зверталася до Академії Наук, що О. Новицький[560], С. Єфремов, М. Біляшевський[561] та Д. Щербаківський[562]оглядали збірку, оцінили в 5-7 т. карбованців, хотіли були її придбати, та хтось налякав А. Картину, що картини можуть реквізувати як національне майно, — і вона подалась із ним, знов на скільки років заховавши Шевченкову спадщину.

Аж коли УАН розпочала працю навколо видання творів Шевченкових і акад. Новицькому потрібні були знимки з усієї художньої спадщини Шевченкової — відновилися зносини з родиною Ускових. Зачинає з нею наново переписку акад. Єфремов. Надія Смоляк, що, власне, являлася безпосередньою власницею картин, скаржиться на скрутне своє життя, пише, що віддала б задешево ці картини, якби їй повернули націоналізований у неї будинок. Академія, за підписом акад. Корчак-Чепурківського[563], звертається (11-Х — 28 р.) до Бугурусланської міськради зі сльозницею, прохаючи про денаціоналізацію і вказуючи на добре відношення до Шевченка батьків Н. Смоляк. Бугурусланська міськрада відмовляє, зважаючи на те, що чоловік Н. Смоляк, колишній власник будинку, був агентом царського уряду — місцевим судовим слідчим, та зважаючи на норми домовласности, що існують у Бугуруслані.

Справа знов переривається, і УАН дістає тільки по два примірники фотознимків з картин, зроблених не дуже добре тамо ж у Бугуруслані, за доглядом голови місцевого товариства краєзнавства. Акад. Єфремов передає адресу Н. Смоляк Шевченківському Інститутові[564], і вже Інститут зачинає переписку з Н. Смоляк.

У лютому 1929 року відбувається віднині широко відома подоріж українських письменників до Москви й Ленінграду. Користуючись з цієї нагоди, беру на себе низку доручень від Шевченківського Інституту. Управління Науковими Установами НКО УСРР дозволяє поїхати безпосередньо до Бугуруслану, оглянути картини й придбати їх за кошти, асигновані на поповнення наукових музеїв.

Добре попоходивши в Москві з одержаною від т. Луначарського згодою видати Шевченкові картини з Музеїв РСФРР («Третяковка»[565] вже видала, і її колекція вже в Шевченковому Інституті), ще більше попоходивши в Ленінграді, щоб, нарешті, взяти там і привезти до Харкова сім Шевченкових акварелів з часів так званої Аральської експедиції, що переховувалися в Руському музеї[566] (спасибі проф. Нерадовському[567], завідувачеві] художнім відділом цього музею, що не схотів без дальших наказів НКО РСФРР видати решту — аж за місяць це скоїлось), придбавши також у Ленінграді картину-сепію та два малюнки олівцем Шевченкових у гром. Алексєєвої дочки І. А. Нікольського, та з сумом подивившись на куток «українофілів» у Пушкінському Домі[568] («українофіли» — це, оказується, за термінологією Всесоюзної Академії Наук, — Шевченко, Куліш та Гребінка[569], у протиставлення до «слав'янофілів» — Аксакових[570] та інш., що їх пам'ятки переховуються в тій же кімнаті Пушкінського Дому) — отож, зробивши, що міг, у дорученій справі, беруся з Москви через Рязань — Сизрань — Самару до Бугуруслану, повідомивши голову Укрнауки[571] т. Озерського[572], щоб не забув туди переказати потрібні гроші.

Не дуже легко дістатися до Бугуруслану. Два рази на тиждень іде челябінський поїзд, і, не попавши в нього, ви ризикуєте, як і я, безнадійно сидіти дві або й більше доби на самарському вокзалі. Щоправда, ви тоді дізнаєтесь, що в Самарі, в клюбі нацмен[573], є українська секція, де бере участь 150 чоловік, що вона готується до Шевченкових свят і просить на це хоч 50 к[арбованців] в окрполітосвіти. Дізнаєтесь також, що в окрузі є 50 українських шкіл, але, за щирим визнанням робітників Наросвіти, ці школи називаються українськими тільки тому, що містяться в українських селах. Побачите, як і я, щире здивовання селянок-українок, що запитують ув одній радянській установі, «де тут той, що гроші видає»? — коли по-міському одягнена людина несподівано відповідає їм також українською мовою: «Я тут приїжджий, поспитайте когось іншого». Побачите також чотирі великих крамниці ГИЗ'а і не таку вже велику, об'єднану «Московского Рабочего»[574], «Пути Просвещения»[575] та нашого харківського «Пролетарія»[576] і дізнаєтесь, що «Пролетарій», хоч і українізується він поволі у нас, не догадавсь і досі прислати в Самару хоч би одну, на показ, українську книжку, а про його російський переклад Головкового «Бур'яну» тут був цілий диспут серед бібліотекарів: казали, що для розповсюдження на селі ця книга «непідходяща», дискредитує, мовляв, радянську владу. Ледве тов. Вайнер, що колись працював ув Агітпропі ЦК КП(б)У, а тепер ув агітпропі Середнє-Волзької области працює — виборонив. Почуєте також, що в окрузі є певний штат інспекторів нацменів: чуваський, мордовський та інші, але на 150000 українців ще не знайшлося. Щоправда, агітпроп партійний про це дбає, і там уже є тов. Гайдамак, що йому доручена ця справа. Одне слово, пересвідчитеся, що українські письменники під час подорожі до Москви недурно наполягали на потребу культурного обслуговування української людности РСФРР. А коли заходите ще в одну книгарню — Центрвидаву, там ви дізнаєтесь, що хоч нема каталогів, нема оповісток, нема певних сум у бюджеті — усе ж хтось за минулий рік замовив на 1000 карбованців українських підручників та на 300 карб, іншої літератури. Тим часом і в цій книгарні жодної української книжки немає.

Багато ви можете дізнатися, сидячи в Самарі, поки за певну мзду (а в гостиницях висить на це встановлена такса — 2 карбованці), через спеціяльних агентів дістанете плацкарту до свого білета на проїзд далі і впевнитеся, що іншим способом виїхати з Самари не можна. Дізнаєтесь також, що їхати з гостиниці на вокзал до поїзду, що має йти на світанку, треба вечірнім присмерком. Та й то ще не доказ, що вам не доведеться в транспортово-кооперативній їдальні поснідати ще раз і ще раз повечеряти, бо «мєстов нет». — А як же квиток прямого сполучення?!—«Мєстов нєт».

Тоді ви побільшуєте мзду удвоє і їдете підночувати ще раз у привокзальні номери, де заботяща хазяйка на ваше прохання дати чисте простирадло під якесь старе барахло, що зветься ковдрою й прикрашене химерними масними визерунками, заявляє: «Цього звичайно не вимагають»! Але за додаткові 50 копійок приносить вам тільки-но випрану, ще не попрасовану мокру білизну, і ви маєте добрий гідропатичний сеанс (надворі 36 морозу, а в хаті, мабуть, 4-5 ступені: усе ж таки вище від тієї точки, коли ви ризикуєте обгорнутися крижаною плівкою). В ім'я Т. Шевченка терплю — терпів же, мовляв, і він чимало, а тов. Вайнер казав: «Ми й не знали, що в нашій області такі скарби переховуються».

Нема нічого в світі, що б не кінчалося. Кінчається й ніч у холодній Самарі. Їду далі по скарби.

Паротяги колишньої Самаро-Златоустівської залізниці дужі й скорі, чимало тисяч кілометрів треба їм пробігти. Але поїзди спиняються серед степу мало не біля кожного стовпа і стоять... хто їх знає, чого вони стоять? Добре, що в поїздах тих цілий Інтернаціонал: росіяни, чуваші, мордвини, киргизи, татари, узбеки і ще якісь кошлаті шапки з Сибіру та Середньої Азії. Гомонить вагон десятьма мовами — і все більше про хліб, що його багато в Сибіру і мало тепер, приміром, у тверяків. Каже один: «Мов тій курці вівса, видають по 20 фунтів на місяць. І що воно таке: сто верст проїдеш — самий житняк гливкий та з остюками, як-от у рязанців, а ще сто верст — купуєш білі буханці за ніщо. Погано ще у нас із хлібозаготівлями та з розподілом!..»