Розділ «Вибрані твори»

З цього листа читачеві, нам думається, тепер зовсім ясно, в чому помилка Д. Гуменної і як художниці, і як радянської громадянки, і в чому неправі і т. Хвиля, і т. Сумний, обвинувачуючи Д. Гуменну не в тім гріхові, в якому вона дійсно повинна. Спробуємо це довести, розбивши на окремі питання.

Отже, Д. Гуменна як художниця хотіла «контрастувати безпомічність індивіду з могутністю колективу». Вона забула, що за «безпомічними індивідами», за індивідуальними селянськими господарствами стоїть наймогутніший колектив — уся радянська республіка в цілому, що не дала загинути недорідним округам на Україні цього року, як взагалі не дає загинути маломіцним господарствам і вживає цілу низку заходів до піднесення сільського господарства не тільки по колективах, але саме по оцих індивідуальних багатомільйонних дворах. Селянське господарство не руйнується, а поволі втягується в складну соціалістичну машину, перегартовується. Воно не занепадає, а зростає і перевтілюється. Нема чого тут, на сторінках художнього часопису, наводити цифри, їх можна знайти в першому-ліпшому статистичному довіднику й переконатися, що йде поступовий зріст радянського села, що воно оправляється від ударів, заподіяних йому у часи громадянської війни й жахливого голоду, внаслідок стихійного лиха — посухи. Це прекрасно, видимо, знає й Д. Гуменна, не тільки в відповіді М. Сумному підтверджуючи, що «селянське господарство руйнується, але... у куркуля, — у незаможника ж (треба було додати— і в середняка, бо цифри — уперта річ!—і це наочно доказують, радянська політика це стимулює) — воно зростає». Про це і пише Д. Гуменна, між іншим, у другій частині свого нарису (№ 11 «Плугу» ст. 43—44).

Отже, спосіб контрастування тут невдалий. Індивідуальне господарство росте і колектив росте. Колектив росте скоріше, за ним майбутнє. Колектив не є щось окремішнє — він частина радянського села, його передова, краща частина. Це — не контраст. Тут можливий лише спосіб порівняння, а не контрастування.

Отож Д. Гуменна помилилася і як художниця, і як радянська громадянка. Вона недостатньо вдумалася в нашу сільську політику, в становище й перспективи нашого села і, щиро відчувши потребу перетворення індивідуалістичного старого села, бажаючи агітувати за колективні форми господарювання як єдиний, на її думку (а радгоспи — «хлібні фабрики», а десятки інших, окрім комун, форм кооперування населення, а загальне втягнення всієї селянської маси в соціялістичне будівництво?), — єдиний, на її думку, спосіб порятунку, не взяла до уваги, що занепад дрібного господарства і не існує, і зовсім не корисний, і не потрібний для нас, і не цього хоче радянська політика. Ці самі згадувані облігації, податки, «викачка хліба» знов же повертаються на село в формі сільськогосподарського кредиту, машин, насінньової позики, чистосортних інтенсивних культур, мінерального угноєння, пільгової меліорації, древонасадження, племінної худоби, дешевого землевпорядження — численних заходів підвищити та інтенсифікувати дрібне селянське господарство. Отже, старі форми села гинуть, а не село гине. Воно перетворюється, перешиковує свої лави і йде в колективи не від жаху загибелі, а через корисність колективізації супроти окремішнього господарства. Це не те, про що говорить Д. Гуменна, в даному разі виявивши цілком свій селянський світогляд, бо її формула така: «що мені, селянинові, робити, моє господарство не може вберегти мене від стихійного лиха, моє господарство занепадає, руйнується — відповідь: кидай це господарство, воно безпорадне, іди в колектив — за ним майбутнє».

Отут переходимо до другої нашої теми: чи єфремовщина це, чи фрумкінізм, куркулізм та інші жахи, що їх приписують т. т. Хвиля і Сумний Д. Гуменній. Чи це «безпорадні рядки куркульського одчаю щодо перспектив нашого села»? Чи «безвихідне становище», що в нього ніби, за Д. Гуменною, «революція поставила село»?

Тисячу разів — ні! Д. Гуменна в цих гріхах не повинна. Це не «єфремовська концепція», з якої «висновки відомі». Д. Гуменна, згущуючи фарби в змалюванні сучасного стану селянського, не називає його безпорадним, безвихідним. Вихід є, і він не єфремовський, не куркулячий, навіть не «правоухилий» з його вимогою припинити потужний темп індустріалізації, дати волю куркулям і непманам — ні, Д. Гуменна нічого цього ні одним словом не говорить, убачаючи вихід той у колективізації, в одному з тих засобів, що вписані в програму компартії, в програму керовничого авангарду пролетаріату. В цьому Д. Гуменна не відступає від того, що потрібується від революційно-селянської письменниці, що йде вкупі і за керовництвом пролетаріяту, в цьому її аж ніяк не можна плутати з ворогами робітництва й селянства і в цьому т. Хвиля і Сумний неправі й жорстокі або, я особисто так думаю — неуважні, бо, очевидно, спинились, як це пише й Д. Гуменна, тільки на першій частині «Листів», не прочитавши й не заналізувавши всього опублікованого матеріалу.

Щодо редакції «Плуга» — вона, як уже сказано, ознайомлена більше і для зменшення своєї провини може навести, для прикладу, порушуючи редакційний порядок, такий уступ з початку 3-го ще неопублікованого «Листа» Д. Гуменної:

Як міняється обличчя села, щоб ти знала, Василино! Що більш приглядатися, то розмаїтіших форм набирає воно, супроти тої одноманітної суцільної картини, що одні її бачили ідеально буколічною, другі — натуралістично темною, затурканою, треті — бачивши вже диференціацію села, шукали одиниць-революціонерів і ігнорували широку масу як носія нових форм.

Як можна в одному соціальному організмові, прикладом колгоспові, бачити змішання цього старого й нового, прихованого й висунутого! Пам'ятаєш, у першому листі я писала тобі про загибель села, про крик селянина, що для нього революція позначилася тільки податками, облігаціями тощо. Тепер, коли я побачила колективи людей, що рвуть із старими власницькими потенціями, що їх самі колективні форми виховують на нових засадах, ворожих своєю природою з одвічною засадою старого села, яка має яскраву й лаконічну форму — «має», — тепер я бачу, як сліпо помилялася. Ні, соціяльна картина села сьогодні значно ширша, і такого пильного ока треба, щоб відділити, де ж невмируще, а де зародок...

З цього уступу видно, що авторка дійсно ставила на початку запитання, щоб поволі на нього відповідати і, сконцентровану в тепер інкримінованій фразі, думку розвіювати дальшим викладом.

Отже, помилка Д. Гуменної не в тім, у чім її обвинувачують, і не така тяжка, як про це пишуть. Якщо хочете, це не «правий», а скорше «лівий» ухил, безоглядне бажання мерщій знищити сучасне село, що вже ніяк із «фрумкінізмом» сполучити не можна: та й з «єфремовщиною».

Ми будемо раді, коли читачі «Плуга» відгукнуться на ці наші думки і скажуть, чи правдиві наші тлумачення.

Тим часом переходимо до другого, вже не так важливого, моменту — епізоду з Ф. Гладковим, що його описано на стор. 56 № 10 «Плугу». Щоб не затягати викладу, оперуватимемо знов документами. Прочитавши про себе такі неприємні речі, Ф. Гладков звертається до редакції і, як це можна припустити з дальшого, з аналогічним до комуни «Авангард» листом:

Дорогие товарищи!

В октябрьской книжке (10) «Плуга» в статье Д. Гуменной «Листи з степової України» в главе, посвященной коммуне «Авангард», приведен (стр. 56-я) диалог автора с членами коммуны, в котором сообщаются такие невероятные обо мне вещи, в связи с моим пребыванием в зтой коммуне, что я принужден с негодованием протестовать против тех нелепостей, которые я усмотрел в зтом месте статьи Д. Гуменной. Мне приписывается ни больше ни меньше, как шовинистическое украинофобство и русификаторские тенденции. Утверждается, что в Коммуне «Авангард» я будто бы злостно агитировал против украинской литературы и будто бы совсем отрицал наличие украинской культуры. Сообщается, что будто бы я даже «собирал учителей и беседовал с ними на зту тему», что я «смеялся», что я не советовал выписывать в библиотеку украинских книг.

Заявляю категорически, что все, приведенное в диалоге на ст. 56 — чистейшая чушь. Я не помню ни одного случая, чтобы я вообще говорил с кем-либо по зтому вопросу, а с Онанкой у нас был длительный разговор только о хозяйственной системе и о быте коммуны да еще о его матримониальных делах.

Не собирал, конечно, и учителей, но дружеское общение с ними, как и с руководителями коммуны и рядовыми ее членами, для меня было полно интереса и большого значення. Я с омерзением отношусь ко всякому шовинизму, ко всякому националистическому самолюбованию и нетерпимости, в какой бы зто форме не проявлялось — у украинцев ли, у российских ли граждан, у грузин ли, у татар и т. д. Отвратительное националистическое чванство в манере петлюровцев или того же Хвыльового — мне невыносимо. Извращения национальной политики на Украине я видел очень часто, и если, м. б., и бил случайный разговор с кем-нибудь на эту тему, то этот разговор, разумеется, не мог иметь ничего общего с руссофильством и украинофобством. Я не мог выступать ни против украинизации, ни против украинской культуры, ни против украинской литературы уж хотя би по одному тому, что с юных лет, живя среди украинского населення, привык любить и язик, и литературу, и музыку зтого народа.

Активно работая по укреплению фронта пролетарской литературы, я являюсь одним из убежденнейших сторонников всемерного сближения братских литератур — украинской и русской — путем привлечения украинских писателей в наши журналы, т. е. перевода их лучших вещей для повременной печати и для издания в ГИЗ'е и ЗИФ'е[551].

Тов. Гуменная упрекает одного из своих собеседников в отсутствии критического отношения к «Гладковским сентенциям», а сама не менее повинна в том же грехе, когда восклицает в конце диалога: «Ось тобі й пролетарський писатель»... Нехорошо, товарищи!

Москва 12/Х1І—28 Ф. Гладков