Розділ «Вибрані твори»

А що такі впливи єсть і ідуть в нашу літературу не тільки через Єфремових[548], можна побачити хоч би й з літературно-художнього місячника «Плуг» № 10, за жовтень місяць. В «Листах з Степової України», уміщених в цій книзі «Плугу», між іншим, читаємо:

«Тут, на камені, якось не віриться, чи була революція, чи ні. І невже вона відбилася на селі тільки тими облігаціями, викачкою хліба, самообкладанням, прокльонами...

Я признаюся тобі, Василино, нічогісінько не розумію тепер... Не розбираю... Селянське господарство занепадає, руйнується... Яка кому користь від цього?.. А тут ще й привид голоду...»

В дописах Гуменної є чимало й цікавого, але хіба не відчувається в цих «безпорадних» рядках куркульського «одчаю» щодо перспектив нашого села. Це ж ніби оголена єфремівська концепція. Село, мовляв, живе не тільки по-старому, а навіть гірше. Словом, революція поставила село в безвихідне становище. Висновки з цього відомі...

Правда, крім письменника чи журналіста, є ще й редакція того журналу, де міститься такий матеріал. Вона й повинна в таких випадках допомогати письменнику. Та тут цього, мабуть, не сталося. І це видається не то що як випадок або недогляд. Тут і результат певного тиснення буржуазних впливів на окремих письменників.

Обвинувачення більш ніж суворе... І то не тільки Д. Гуменної, але й редакції, хоч у даному разі редакція «Плугу» поставлена т. Хвилею в виняткове становище: гудячи деякі твори окремих письменників, що містяться в інших журналах, приміром у «Молодняку», т. Хвиля такого зауваження чомусь не робив... Наперед забігаючи, скажемо, що певну провину редакція «Плугу» за собою визнає, але аж ніяк не в тій формі, що їй тут приписується — в «єфремовщині», в «куркулізмі», в загубленні перспектив щодо нашого села. Доказом того може бути хоч резолюція плужанської наради, де плужани щиросердо визнають можливість ухилів зі свого боку, але самі ж указують шлях для забезпечення себе від цих ухилів і цей шлях убачають, як єдино можливий — шлях, що вказує ленінська комуністична партія. А найбільший доказ — багаторічна літературна й громадська праця плужанська. Куркулячих творів там ніхто не бачив і не побачить.

Щоб не збитися на загальники, вернімо знову до документів. Поза іншими провинами, редакція «Плугу» визнає за собою іще одну: вона облишила робити те, що колись робила — опубліковувати щоразу численні відгуки читачів на свій матеріял. Серед останніх відгуків є відгуки й на «Листи». Один із них, що його з Дніпропетровщини надіслав один відомий редакції учитель, сховавшись за псевдонімом М. Сумний[549], повторює обвинувачення т. А. Хвилі в не менш різкій формі. Наводимо лист М. Сумного цілком, як він був надісланий. Ось він:

В жовтневому числі журналу «Плуг» були вміщені «Листи з Степової України» Гуменної Д. На міського читача перший з цих листів справить досить сумне, а можливо, навіть жахливе вражіння... В читача ж сільського, та ще такого, що живе поруч Дніпрового порога Ненаситець (звідки Д. Гуменна писала першого листа) і знає цю місцевість і людність та її економічний стан в даний час далеко краще шановної авторки «Листів», цей лист викликає здивовання або непевність у здібностях т. Гуменної щодо її спостережливости.

Її досить сміливе констатування руйнації сільського господарства, його занепаду, прокльони селян (звичайно по адресі Радвлади), та ще приправлене «многоточіями», тхнуть «фрумкінізмом», про який так докладно говорив т. Сталін[550]. Це є нічим не виправданий песимізм заляканої голодом (як зазначає сама авторка «Листів») т. Гуменної.

Дійсність же зовсім інша. Села навколо Ненаситця, цього недорідного року, знаходяться коли не в особливо гарних, то в більш чи менш задовольняючих умовах щодо врожаю, і привид голоду склався лише в уяві т. Гуменної.

Селянське господарство дійсно руйнується, але... у куркуля; у незаможника ж воно зростає, міцніє.

10.XII.28. М. Сумний

Одержавши цього листа, редакція «Плугу» побачила, що далі друкувати «Листи» Гуменної, якщо вони викликають такі думки, не спростувавши такий серйозний закид у «фрумкінізмові», тобто правім ухилі, не виправивши авторкової (і, природньо, своєї) помилки — не можна. Тому «Листи», вміщені в №№ 10-11 «Плуг», тим часом перервались друком, а копія листа М. Сумного, як також лист Ф. Гладкова та з комуни «Авангард» (друга причина затримки), переслані були Д. Гуменній для відповіли. Що ж відповіла Д. Гуменна? Читаємо її листа також без ніяких змін:

Прошу видрукувати мою відповідь на листа М. Сумного з приводу мого нарису «Листи із Степової України», уміщеного в 10 ч. журналу «Плуг» за 1928 р.

М. Сумному я пораджу перечитати уважніше мого нариса і перечитати до кінця, а не вихоплювати окремі місця. Бо те, що заперечує М. Сумний, а саме: моє «досить сміливе констатування руйнації селянського господарства», є питання, що на нього дає відповідь друга частина нарису, та й дальші мої нариси.

Кількома рядками далі М. Сумний погоджується: «Селянське господарство руйнується, але... у куркуля; у незаможника ж воно зростає, міцніє». Диференціювати треба далі. І незаможники є всякі. Один спить і бачить, як би розжитися, а інший, найздоровша частина сучасного села, ядро майбутнього, бачить інакші шляхи. Такий незаможник не забув, як М. Сумний, що на тих підвалинах, на яких стоїть теперішнє село, воно не може існувати. Він об'єднується в колгоспи, товариства, що ведуть індустріялізацію на село. А коли індустріялізація, то село виходить у минуле, в спогади. Живий приклад — друга частина мого нарису, опис комуни «Авангард». Отже, ще раз підкреслюю, що сучасне село, індивідуалістичне, власницьке, стихійне, гине.

Першої частини мого нарису я б і не подумала давати до друку, така незначна й не страшна здається мені, авторці нарису, тодішня паніка придніпровських околиць, коли б не потреба контрастувати безпомічність індивіду з могутністю колективу. З метою показати всю перевагу колективного життя, я навмисне взяла рядового сільського обивателя, а не кращих, не сільський актив. Я навмисне хтіла показати розгубленість цього обивателя перед стихійним лихом, а вона була в нього в тих числах, що одним із них датується перша частина нарису, щоб читач відчув спокійну міць колективу в той самий момент.

Непорозуміння між мною та М. Сумним вийшло ще й через те, що М. Сумний узяв мого нариса за допис. Треба М. Сумному знати, що допис і нарис мають різні завдання. Допис доводить до відому громадян та відповідних установ, що там і там злочин, зловживання тощо. Побутовий же нарис має завдання показати сучасність у її характерних зламах. Нарис претендує бути матеріалом, що за ним колись вивчатимуться настрої нашої епохи.

В нарисі ж «Листи...» М. Сумний має справу ще й з художнім оформленням. Прошу М. Сумного мене, авторку нарисів, не змішувати з персонажем, що фігурує в нарисі із своїми вражіннями, так само, як і «Василина» є тільки адресування, привод до вияву цих вражінь.

З пошаною Д. Гуменна