Розділ «Вибрані твори»

Отож, вступаючи в нову третю радянську п'ятирічку, мусимо скласти собі, як і все наше господарство, такий план своєї праці, з ясно окресленою метою, з певними завданнями в галузі художньої продукції, витворення мистецьких цінностей — так цілі організації, як і поодинокий, кожний зокрема, письменник. І письменник — революційно-селянський буде пам'ятати, що в цій майбутній п'ятирічці у нього є почесне і відповідальне місце в літературно-громадській праці. Він буде потрібним гвинтиком у величезній машині соціялістичного будівництва. Він мусить допомагати втягувати в це будівництво селянські маси, пропагувати серед них великий кооперативний план, виображати кожний крок у здійсненні цього плану в своїх художніх творах, живописати всі перипетії клясової боротьбі на селі в доступних для села формах, виробляючи з себе досконалого, вмілого майстра художнього слова, такого майстра, що міг би зійти на ширший, ніж сама Україна, кін діяльности, що міг би держати пролетарський прапор так високо, що в тіні його сховалися б вороги пролетарської диктатури й усі маловіри, що плутаються десь попід ногами й шкодять пролетарській переможній ході.

Це несе з собою нова п'ятирічка, і це ми зробимо. Запорука тому — владний голос трудящих мас, що створили Жовтень у нас і створять у всесвіті.

У чім помилка Д. Гуменної?[543]

асамперед — xтo така Д. Гуменна[544]? Як побачить читач з дальшого викладу, вона не дуже церемониться з тим, що вона бачить і що вона чує: пише, як то кажуть, «на чистую», переказуючи дослівно, з дійсними прізвищами тих, від кого вона це дізналася, найінтимніші інколи речі. Не будемо церемонитися й ми й опублікуємо тут її коротеньку автобіографію, що вона подала її до спілки «Плуг» 1923 року. Ось вона:

Народилася 1904 року в примістечковому селі Жашкові Уманської округи на Київщині, в небагатій селянській сім'ї, але з міщанськими тенденціями. Батьки більш любили промишляти, аніж робити коло хліба. Завдяки цим міщанським тенденціям мене посилали до двохклясової школи. Закінчила я її під час революції. Аж в 20-му році, коли організувалася в Ставищах (15 верст од Жашкова) Педшкола, в постійних суперечках з батьками настояла на тім, що треба продовжувати освіту, і вступила в педшколу. Після закінчення не задовольнилася здобутими знаннями й вступила до Київського ІНО, студенткою якого рахуюся й зараз. Порвавши з батьками ідеологічно ще 20-го року, від'їжджаючи до Київа, порвала й матеріально. Живу зараз заробітком з вишивок. 1922 р. в своєму селі вступила до КНС[545], де працювала минулого літа. Вважаю за прогалину в своєму житті той факт, що революційні перетряски пройшли осторонь мене, хоча з'ясовую це глухістю нашого закутка та порівнюючою молодістю під час бурхливої революційної доби.

Міщанське оточення спричинилося до розвитку глибокого індивідуалізму, який і позначився в моїх писаннях.

Твір, якого надсилаю при цьому, являється першою спробою соціальних мотивів.

Бажаю вступити до «Плугу» тому, що надіюсь тут викувати в собі міцну пролетарську ідеологію.

23/ХІІ — 23 року

Гуменна Докія

Що бачимо з цієї щирої — мало хто так щиро напише, чи не правда? — заяви, де Д. Гуменна визнає, що їй загрожувала тоді, 1923 року, міщанська ідеологія, що їй потрібна товариська підтримка, напутництво. Чи здобула вона їх? Мусимо визнати, що — ні чи майже ні... Почавши демонструватися в часописах коротенькими оповіданнячками-малюнками з сільського життя, аж ніяк не графоманського ґатунку і ніяк не нижче тих, що й тепер залюбки надрукує наша радянська преса, Д. Гуменна зустріла несподівано різку й брутальну образу в формі одної безглуздої і безвідповідальної рецензії. Якщо письменник, що набув собі ім'я — і той копилиться іноді від таких виступів і гірко викликає: та коли ж, нарешті, буде управа на цих рецензентів, коли буде критика критики і якісь невідомі інколи ініціяли не будуть останньою безапеляційною інстанцією, останнім громадським, публічним присудом тяжкої письменницької праці? — якщо на видатного письменника такі голобельні стусани діють подеколи гостро-вразливо, зденервовують, знеохочують, забивають у глухий кут, безпорадний і безвихідний, то початківця ці перші оцінки першої праці вражають особливо боляче. Ми знаємо з історії літератури приклади, як навіть видатні письменники кидали на багато літ свою працю або й зовсім відходили від літератури, міняли мову, жанр, спотикалися на своїм творчім шляху. Я особисто гадаю, що майже усій нашій сучасній критиці можна кинути одне загальне обвинувачення — вона часто не дивиться очима пролетарського читача, не з точки зору цього читача, розцінює твори і ставить свій присуд залежно від поглядів вузького кола верхівки радянського суспільства, часто засуджує те, що читач, масовий пролетарський читач, залюбки приймає і вихвалює, і, навпаки, вихвалює те, що цьому читачеві не до вподоби, чого він не хоче, не розуміє.

Причина похибок сучасної критики — у відсутності зв'язку її з найпершим і найліпшим критиком нашим — робітником і селянином. Не тим, що тільки стоїть коло верстату або ходить за плугом, але тим, що, крім цього, бере книжки в бібліотеці, заходить у клюб, сельбуд, читальню — бо це і є масовий робітничо-селянський читач, наша основна культурна сила, що перебудовує суспільство, що висовує з-поміж себе нову радянську інтелігенцію, що дає в компартію нові сотні тисяч членів...

Вертаємо до теми. Не знайшла Д. Гуменна товариського відгуку на свої перші письменницькі кроки, необережна рука не того критика, що про нього ми мріємо в попередніх рядках, брутально пхнула її — і вибила з життьової колії. Самолюбна дівчина кидає літературну працю, виходить з «Плугу», вирішує йти вчителювати, живе на 16 карб, на місяць, підтягаючи за «репетитора» заможних дітей, півголодна, на одному обіді сидячи, вивчає німецьку, французьку мови, пробує перекладати і т. д., і т. д. — сумна й неодиночна історія з нашої дійсности. Нелегко дається плужанам знову притягти її в своє коло і дати можливість використати літо 1928 року для літературної праці. Цього ж літа багато наших письменників побувало за кордоном, на далекому Мурмані, Алтаю, Кавказі, Криму, — Д. Гуменна обрала собі інший, відмінний маршрут: пішки пішла по селах, вишукуючи комуни, колективи, придивляючись до їхнього життя. Внаслідок цієї подорожі з'явилися на сторінках «Плуга» художні нариси «Листи з Степової України», що на долю їх випала тепер неабияка суспільна увага і що стали за привід написати й цю статтю. Два моменти забрали цю увагу й мусять бути нами висвітлені: політична помилка, що її допустилася Д. Гуменна, змальовуючи сучасне радянське село, і, по-друге, епізод із обвинуваченням відомого російського письменника Ф. Гладкова[546] в невірному ставленні до розв'язання національної справи на Україні. Ці моменти вже мають багато документальних відгуків, цілу, так би мовити, «літературу», хоч «Листи з Степової України» ще не закінчені і в розпорядженні редакції є виготуване до друку їх продовження. Але гострота відгуків, сполучена до того і з певними обвинуваченнями на адресу нашої редакції за те, що вмістила «Листи» в такому виді, спонукають нас, не чекаючи кінця твору, висвітлити перед читачем указані моменти.

Починаємо з першого, найголовнішого, що торкається загальної політичної концепції всіх опублікованих досі «Листів». Будемо уживати й надалі цієї назви, хоч сама авторка, як побачить читач далі, каже, що вважає свій твір не за простий допис від власної персони, а за художній нарис від вигаданої особи, настроєної по-обивательському, до також вигаданої подруги — «Василини», і що займенник «я» в «Листах» є художній прийом, перевтілення авторки в певний художній персонаж.

Від себе одразу скажемо, що це виправдання не досить справедливе, бо читачеві ясно, що саме з авторкою все це було, саме вона все це робила, казала й чула, і якщо «Василина» — вигадана (листи до якоїсь Василини не друкуються в літературних журналах), то нема достатніх підстав «я» уважати за щось інше, ніж за саму Д. Гуменну. Інша річ, що вона спиняється тільки на окремих своїх думках і вчинках, вилучаючи з них тільки те, що потрібно для її даної письменницької мети. В цьому ТІЛЬКИ й є певний художній прийом.

Отже, якщо в нашій критиці подибуємо інколи чи то навмисну підтасовку, коли слова й думки дієвих осіб приписуються авторові твору, чи ненавмисне, помилкове нав'язування цього, коли автор не вжив відповідних заходів, щоб розмежуватися — де він, а де його герої — або не виявив певним способом, як він ставиться до них, чи як хоче, щоб ставилися до них читачі,— цього про твір Гуменної сказати не можна. Що говорить і думає «я» — те говорить і думає Д. Гуменна, інакше читач сприйняти не може. Д. Гуменна має право переконувати тільки в тім, що «я» — це лише частина її, Д. Гуменної, що вся вона, може, й не така. Та й по тому...

Мають, отже, рацію критики, говорячи саме про авторку «Листів», судячи Д. Гуменну і обвинувачуючи її в прикрій помилці, хоч і занадто, на нашу думку, суворо, де в чому й зовсім несправедливо.

Що ж саме Д. Гуменній інкримінується?

З гострим осудом Гуменної виступив насамперед тов. А. Хвиля на сторінках журналу «Критика»[547] (№ 11 за грудень 1928 року) у статті «Нотатки про літературу». Закликаючи до організації ґрунтовного марксистського літературознавства, він пише:

Ми повинні також грунтовно взятися за зміцнення своїх кадрів, за те, щоб усі ворожі нам впливи в літературі перемогти.