Розділ «Вибрані твори»

Все це створює песимістичні настрої в деякої частини письменників, що раніше, захоплені першим бурхливим періодом революції, вже в поемах переносили її навіть у космічні простори.

Буденна малопомітна творча праця, марудна й тяжка — не кожного вона може просякнути патосом. А ми перейшли саме до таких творчих буднів. Відкриття нової радіостанції, нової гути, машинізованої швальні чи привіз чергової партії тракторів — не кожний відчує, як факт, рівний перемозі над білими десь під Катеринославом чи Ростовом.

Звідси занепадництво, зневіра, скигління, ниття, відхід від сучасности, підкріплений здебільшого ще й причинами чисто суб'єктивного характеру — хороба, невдалі життьові стосунки, тяжкий матер[іяльний] стан, негарне оточення.

Про це треба кричати, з цим треба боротися, але... але не так, як це зробив т. Я. Савченко в «Життя й Революція»)[520] (№ 2, ст. 160) статтею «Занепадництво в українській поезії». Перелічуючи окремі випадки занепадництва у сучасних поетів, Я. Савченко згаряча робить такий висновок:

«Як би ми не хотіли прим'якшити деякі негативні для української поезії висновки й покрити деякі дуже небажані явища, — факти — річ уперта — факти доводять своє, саме те, що наша поезія останнього року перестала бути позитивним чинником (розрядка Я. С.) у загальному радянському процесі».

Такий вирок інакше як занепадництвом самого критика ми назвати не можемо і зовсім цього не збираємось «прим'якшувати». Це панікерство й та сама зневіра, в якій обвинувачує суворий критик своїх «пацієнтів». За деревами він не бачить лісу — молодого, здорового лісу. Такими деревами, почасти, являються для нього «неоклясики» та їхні «епігони», значіння яких він роздуває до неймовірних розмірів. Немовби з одного боку пролетаріят з компартією на чолі, а з другого — Зеров і «епігони». Чи ж можна так перебільшувати? Треба ж і людську жалість мати: ще збожеволіють «неоклясики» від такого протиставлення чи то з радощів (манії величности), чи з жаху (манії переслідування).

Навіть цілком природне в сучасній поезії явище — «нейтральні теми» (мотиви природи, пейзаж) — Я. Савченко овулом[521] залічує мало не до контрреволюції. Це вже справді «в страха очі великі». Мимоволі згадується символістичне минуле нашого критика, де в нього в кожному вірші ціле кладовище мерців з гробів уставало.

Так лякати людей не можна. «Крить» занепадництво треба, антидотиків[522] хорим давати треба, та не в такій мірі, щоб той антидотик сам в отруту переходив, — а так вийшло з Я. Савченком. Він сам на грані занепадства, коли так його боїться і так перебільшує.

Останній організаційний етап[523]

станній організаційний етап в процесі урегулювання справ революційної літератури на Україні, останнє організаційне гасло, що його висуваємо для нагального практичного здійснення — утворення Всеукраїнської федерації радянських письменників.

Це гасло не нове. Ми його ставили ще 1924 року, коли існували на Україні лише «Гарт», «Плуг» та «Аспанфут»[524](ще була малооформлена «Ланка»), Одне з практичних завдань відомої в літописах української революційної літератури подорожи харківських гартованців і плужан до Київа було саме засновання революційного блоку між зазначеними організаціями з дальшим поступуванням до федерації. На нарадах, де брали участь т. т. Блакитний, Семенко, Слісаренко, Курбас[525] і Пилипенко, намічались певні пункти згоди. Розбилась вона з причин різних. Мушу визнати, що я був не правий, пишучи тоді статтю (в ЛНМ[526] — попереднику «Культури і Побуту») за наголовком «Час наспів» — мовляв, для такого об'єднання. Я надто покладав багато надій на «Гарт», що мусив стати за керовничий центр у блоці чи федерації. Внутрі «Гарту» йшли процеси, що довели до його розпаду й організації ВАПЛІТЕ. В той же час у тодішніх керовників «Гарту» (в тому числі і у небіжчика тов. Блакитного) були своєрідні «імперіялістські» тенденції — всотати в себе все, не допустити інших організацій, в тому числі і «Плугу». Ці тенденції, як уклон, виявились, між іншим, у заяві т. Б. Коваленка, який тепер так обстоює ортодоксальний марксизм, та ще двох товаришів (бувших раніше у «Плузі»), що взагалі революційно-селянської літературної організації не може бути і вона тільки шкідлива[527].

З другого боку, внутрі АСКК[528] боролись дві групи: деструкторів і конструкторів (були ще треті, що звали себе «екструкторами»[529], але що це таке, я, грішна людина, й досі не втямлю). Ця боротьба призвела до того, що бувші футуристи т.т. Яловий і Слісаренко опинились один першим президентом, другий — секретарем Вільної Академії Пролетарської Літератури.

На з'їзді «Плуга» 1925 року ми знов ухвалили взяти за мету федерацію радянських письменників — тільки за мету, бо не видно було, хто ж може створити міцний пролетарський центр у цій федерації. З другого боку, спиняла перша невдала спроба в цім напрямі в РСФРР.

Втретє ми ставили справу про федерацію в 1926 році разом із справою відновлення пролетарської літспілки типу «Гарту» — коли вже ухили ВАПЛІТЕ стали наявні.

Ще раз повторили цю вимогу під час організаційного з'їзду пролетарських письменників — і вчетверте ставимо її ще раз тепер, коли ця організація вже існує і може, на нашу думку, взяти на себе організаційний провід у цій важливішій справі.

Дехто говорить — і тепер передчасно, дайте пролетарським письменникам оклигнути, забезпечити собі безперечну ідеологічну гегемонію.

Я думаю, що сил, які визнають постанови ВКП(б) і КП(б)У в літературних справах — а ці постанови мають стати за спільну ідеологічну плятформу радянської федерації — таких сил досить, щоб держати всю федерацію на ґрунті зазначених постанов — і теоретично, і практично, тобто і в оцінці літературних явищ, і в самій творчості.

З другого боку, організація Федерації (як не остогидли вже організаційні справи в літературі) явиться останнім етапом, що покінчить до певної міри з організаційною чехардою, утворить єдиний революційний фронт і дасть можливість письменникам робити те, що вони повинні робити — писати.

Чекати укріплення ВУСПП ніколи — вже є федерація Всесоюзна (ВАПП[530], «Перевал»[531], ВОКП[532]), організується Всебілоруська, восени намічається всесоюзний з'їзд радянських письменників — і одна Україна пасе задніх і досі не може розплутати організаційних справ, утворити єдиного революційного фронту, що зовсім не знищує внутрішньої полеміки, конкурентної боротьби, взаємокритики і т. ін., лишаючи автономною кожну з федерованих частин.

ВУСПП, «Молодняк», «Плуг», ВАПЛІТЕ, МАРС і окремі мистці, що перебувають досі поза організаціями, мають скласти цю федерацію. Такі органи, як «Червоний Шлях», «Життя і Революція», «Культура і Побут», мають стати за трибуну їх спільних виступів. Всі справи, що торкаються в однаковій мірі членів усіх організацій, як-от справи правові, тарифні, загальновидавничі, охорони здоров'я і т. ін., мають вирішатися тільки спільно, проводячи далі через відповідні професійні організації. Федерації належить право репрезентувати радянську літературну Україну з усіма наслідками з цього в міжнародних зносинах.