Розділ «Вибрані твори»

Невірний погляд. Коли говорити про «Плуг» у майбутньому як спілку революційно-селянських письменників, тоді можна прикладати (і то далеко не для всіх її членів) назву підготовчої школи лише в розрізі ідеологічному.

Але ж повне безглуздя казати, що селянський письменник нижчий у своїй літературно-художній вартості від письменника якого іншого найменування, що, коли він є селянський письменник, перебуває в якійсь підготовчій клясі. Ми б сказали інакше, навіть далеко протилежне: бути справжнім революційно-селянським письменником тепер є найтяжче завдання і безперечно почесне. Адже основна праця такого письменника є в задоволенні читацьких потреб широкої селянської маси, але твори їхні, бувши приступні й цікаві для цієї маси, воднораз мають бути пересякнуті пролетарською ідеологією, а не селянською. Це, як кажуть, не кожному дано, і ми добре знаємо, скільки непорозумінь буває з агітаторами й пропагандистами на селі. Не меншу трудність становить інша задача селянського письменника — дати твори з сільською тематикою для міського читача, що його це село мало цікавить, мало для нього знайоме. А все це разом є служення великій ідеї спілки робітників і селян, що на ній тримається й перемагає радянська влада. Тим більше, значить, не доводиться такому «селописцеві» бути в «підготовчій клясі» — навпаки, треба якнайскорше сходити на вищі щаблі культурно-мистецького розвитку.

П'ять років плужанської праці для письменника надто невеликий термін, щоб говорити про ці вищі щаблі (правда, є серед плужан і такі, що мають двадцятирічний літературний стаж: Загул, Будяк[496], Алешко[497] та інші). В цьому розумінні вся наша пожовтнева література перебуває в підготовчій школі, вся вона ще мріє про великі повісті й романи (про це доводилось мені вже писати в статті «Романоманія»[498]).

І різниця між тими, хто називає себе «академіками» або «справжніми письменниками», і тими, хто задовольняється просто з назви «письменника» або «початкуючого» письменника, невелика, а ще два-три роки — і вона зітреться: молодші доженуть старших, і з-поміж усіх їх вирізняться особливо талановиті улюбленці читацьких мас.

Та вже й тепер, коли поетів напала своєрідна «сонетоманія» — цілком природне, на мою думку, бажання опанувати найскладніші форми старого мистецтва, після чого неминуче мусить іти етап творення нового, своїх форм, — коли на сонетах вправляються всі течії від неоклясиків до футуриста Бажана[499] (М. Семенко дурно з цього сміється в «Зустрічі трьох»[500], бо й за ним був гріх — вінок сонетів, не дуже-то, щоправда, до справжнього вінка подібний), то й тут спроба прилуцького плужанина О. Ведмицького[501] в збірничку «Шумить тополя» заслуговує на певну увагу і в усякому разі не належить до перших спроб так званих «початкуючих», яким про вінки сонетів, власне, і мріяти не дозволяється. Так само повість плужанина А. Головка[502] «Бур'ян», хоч би які хиби в ній вишукувати, є один із перших великих творів у пожовтневій літературі з широкою й безперечно художньою розробкою теми. Таких прикладів можна вишукати не один, і всі вони свідчать, що впертою працею плужани твердо йдуть на той шлях, що вони його намітили п'ять років тому — стати міцною організацією революційно-селянських письменників, групою кваліфікованих майстрів-селописців (що не виключає, звичайно, і інших тем, а характеризує основний напрям творчости всієї групи й кожного з її членів).

Це не значить, що «Плуг» має зректися праці з письменницькими резервами, облишити допомогу молоді, але цю працю, звичайно, вестиметься іншими методами, ніж це було на початку жовтневого літературного руху, коли треба було мати сотні званих, щоб лишились одиниці вибраних.

Не зречеться «Плуг» і суто громадської праці, що він її провадив усі п'ять років свого існування, лише шукатиме й для неї відповідних до сучасности форм.

Такі перспективи перед «Плугом», перспективи, як бачимо, зовсім не підготовчої школи, порівнюючи із шляхами, що їх собі намічають інші літорганізації, а разом із ними — теми підготовчої школи для створення буйної української пролетарської літератури майбутнього, віримо — недалекого.

Семафоромайбутники бумеранґують[503]

умеранг, як відомо, надзвичайно хитра дикунська зброя: раз кинута й не попавши в мету, вертає вона до того, хто кинув, і, бува... боляче б'є його. Поціляй, мовляв, влучніше.

За маркою «Бумеранга»[504] видали Михайль Семенко, Гео Шкурупій[505] та Микола (чому не «Нік»?[506]) Бажан у Києві збірочку «Зустріч на перехресті»[507]: скількісь поезій і полемічно-проклямативна «Розмова трьох». Поезії Семенка здебільша на сексуальні мотиви («Тринадцять» Ігоря Сєвєряніна[508]) і нагадують Семенка часів його «П'єро», а не «Товариша Сонця»[509]. Гео Шкурупій дає півбаладного характера «Море». Микола Бажан нагадує трохи Осьмачкині[510] вправи своїм «Кров полонянок» і — (сонети — це не спадщина дурнів!)— двома сонетами «Залізнякова ніч».

Отож різностильна й різнозмістовна спільна демонстрація творчости трьох друзів, що зійшлися на перехресті. В ім'я чого? Відповідь дає «Розмова трьох» — «полоскочимо пузо літературних самозадоволених куркулів» — треба знову йти до «ізмів», а не до «рідної хати, де мир і тишина», бо: «коли вже комусь треба гуртуватися, то хай собі гуртуються, але вже по принципу якости і по творчій психіці, а не під гаслом „український письменник“».

Таким чином, українські панфутуристи збираються відродитися й знову згуртуватися, кличучи до себе з Харкова Шпола, що тут «запрезидентився»[511], кличучи до себе всіх, хто хоче бути серед «перших», коло «Семафору» з зеленими вогнями і з великої літери[512]. Семафоромайбутники[513] самі кажуть: «невідомо, що дасть нам ця зустріч», і находять спільного для себе три речі — метод, Жовтень та «знання роботи, об'єктивне, свідоме знання того, що таке наш матеріял і як орудувати ним, щоб він діяв так, як хоче майстер».

Водночас десант футуристів висміює «Плуг», ВУСПП і ВАПЛІТЕ. Перший складається з «літературних зайців», в другій питають, «чи скоро даватимуть обмундирування», в третій процвітає «французька з нижегородською». Щодо критиків — їх панфути люблять, як «алігатори пташину, що колупається в неї в зубах».

Отож — «жив Курилка». На нашу думку, він і не помирав-таки (це зовсім не говорить про наші симпатії до нього). Лефовські настрої[514] ввесь час були, й розгром панфутів 1923—4 року був штучний, силуваний, механічний, так само, як перебування частини з них у ВАПЛІТЕ (недурно Шпола назад кличуть, хоч, ясно, навряд докличуться). Праві панфути і в тім, що після виключення Хвильового, Ялового та Досвітнього[515], виходу Сосюри[516], виступу Шкурупія і Бажана — ВАПЛІТЕ справді скидається скорше на спілку радянських письменників, ніж на академію пролетарської літератури. Та це не значить, що бумеранг їхній дійсно когось ударить, а не верне, як личить бумерангові, покрутившись у повітрі. Крутіться, друзі! У радянських пивних питва для вас вистачить, а в їх трампів теж бува. Чому ж не бути й об'єднанню трампів[517]?

Примітка: слово «трамп» близько до слова «босяк», та не лаємся ми тут, а хочемо відзначити, що в основі «Зустрічі трьох», як і взагалі в усіх футуристичних виступах, лежить ідеологія люмпенства. Про це говорить хоч би мета нового об'єднання «полоскотати пузо самозадоволеним куркулям». З таким похвальним бажанням гасають по великих містах і купки безпритульних. Троє семафоромайбутників із своїм «Бумерангом» теж нагадують нам отаку зграйку безпритульних.

Занепадництво у наших критиків[518]

огутніми зусиллями трудящі довели господарство Радсоюзу до довійськового рівня. Вступаємо в так звану реконструктивну добу[519], коли треба рухатися вперед шляхом будови нових індустріяльних закладів, а не відновляючи старі, як було досі — тобто повільніше, меншим ніж дотепер темпом, хоч рух цей — найпевніша, найтвердіша путь до соціялізму.

На цій путі ще довго триватимуть негативні явища НЕП'у — житиме новий буржуа, крамар і куркуль.

Всесвітній капіталізм, управившись сяк-так з післявоєнною руїною й одвертими революційними спробами, віддаляє так бажаний момент всесвітньої революції, і вона зріє в пролетарських низах, помітна лише досвідченому оку.